Століття Румунського Православного Патріархату
У 2025 році Румунська Православна Церква відзначає дві віхи у своїй історії: 140-річчя автокефалії та 100-річчя Патріархату.
Стеліу Ламбру and Василь Каптару, 17.02.2025, 06:06
У 2025 році Румунська Православна Церква відзначає дві віхи у своїй історії. Перша – це 140-річчя автокефалії, здобутої у 1885 році, а друга – сторіччя Патріархату, визнаного у 1925 році. Ми поговорили про це з істориком Драгошем Урсу, працівником Музею Національної унії в Алба-Юлії, щоб дізнатися більше про символічне значення другої ювілейної дати – сторіччя піднесення Румунської Православної Церкви до рівня Патріархату.
Драгош Урсу: «Після возз’єднання 1918 року Бессарабії, Буковини і Трансільванії з Королівством Румунія ми опинилися в іншому церковному реєстрі, в якому Румунська Православна Церква, румунське православ’я, було найбільш релевантним. Принаймні так було в кількісному відношенні і не тільки в той час, тому що ми знаємо, що в Радянській Росії відбувався повний процес репресій проти Церкви, яка була майже заборонена. Таким чином, румунське православ’я на той час було найсильнішим і, в першу чергу, постало питання церковного об’єднання. У 1918 році, після утворення Великої Румунії ми мали чотири різні церковні традиції: Королівство, митрополію Трансільванії, митрополію Буковини, яка належала до австрійської сторони австро-угорського дуалізму, і митрополію Бессарабії, яка понад 100 років піддавалася русифікації. Усі ці чотири традиції потрібно було якось поєднати. Це був процес, який був успішно здійснений протягом шести років і завершився у 1925 році. З об’єднанням Церков постало питання про проголошення Румунського Патріархату, Церкви такого розміру, з понад 15 мільйонами віруючих, яка на той час була, я б сказав, очевидно, і з огляду на наш місцевий патріотизм, найбільш енергійною Православною Церквою. Вселенський Патріархат перебував під тиском турків, Нової Турецької Республіки, а Російська Церква – під тиском радянської держави. Тому румунське православ’я було найсильнішим і заслуговувало на цей статус патріархату.»
Зрештою, 1925 рік мав стати роком завершення процесу, який символічно, політично та адміністративно освячував нове утворення. Драгош Урсу розповідає. «Рік почався із засідання Синоду від 4 лютого 1925 року, коли на пропозицію митрополита Буковинського Нектарія було схвалено рішення про підвищення статусу Патріархату. Потім воно було прийнято в Сенаті та затверджено Парламентом. Влітку і восени 1925 року, в серпні і вересні, Вселенський Патріархат видає томос або закон про його визнання з точки зору цієї Церкви, яка до цього часу опікувалася Румунською Православною Церквою. А 1 листопада 1925 року відбулася символічна церемонія інтронізації митрополита Мирона Крісті як Патріарха Румунського. Те, що ми називаємо піднесенням до рангу Патріархату, цей процес охоплює два елементи: з одного боку, церковне об’єднання чотирьох православних інституційних традицій після політичних уній 1918 року Бессарабії, Буковини і Трансільванії з Королівством Румунія, а з іншого, імпліцитно, визнання цієї нової, набагато більшої і набагато сильнішої Церкви на рівні всього європейського і світового Православ’я через піднесення до рангу Патріархату.»
Ми запитали Драгоша Урсу, як можна підсумувати заслуги шести румунських православних патріархів? «Якщо підсумувати патріархів одним реченням, то можна сказати, що Мирон Крістя був патріархом возз’єднання румунських земель і першим патріархом Православної Церкви, який заклав основи інституційного та богословсько-освітнього розвитку Церкви. Нікодим Мунтяну, другий патріарх, є патріархом війни та диктатури. Йому довелося бути патріархом 9 років, між 1939 і 1948 роками, коли він перетинався з усіма диктатурами, з Каролем ІІ, з легіонерами, з Антонеску, з війною і комунізацією, комунізація прийшла з його смертю. Ми маємо суперечливу постать Юстиніана Марини, який, з одного боку, розглядається як червоний патріарх, який співпрацював з комуністичним режимом, а з іншого боку, з точки зору Церкви, як той, хто зумів врятувати Церкву в плані інституційного зміцнення, щоб протистояти тиску комуністичного режиму. Потім маємо Патріарха Юстина з коротким патріархатом, також 9 років, протягом яких він мав радше богословсько-культурні ініціативи, започатковуючи проєкти, пов’язані з богослов’ям Церкви. Але йому також непощастило опинитися під тиском режиму Чаушеску, початку систематизації Бухареста і знесення церков. І потім ми маємо постать Патріарха Феоктиста, також в амбівалентному світлі, в амбівалентній позиції: з одного боку, він пов’язує своє ім’я з кінцевим етапом комунізму і зближенням з режимом Чаушеску, але в той же час він також був патріархом перехідного періоду, європейської інтеграції. Якщо подумати, він був Патріархом, коли Папа Іван Павло ІІ приїхав до Румунії, під час символічного візиту в 1999 році, першого візиту Папи Римського до переважно православної країни. Й останнє, але не менш важливе, ми маємо нинішнього Патріарха. Важко оцінювати того, хто ще живий, ще важче історикам оцінювати сьогодення. Але ми можемо бачити постать Патріарха Даниїла як того, хто підтримує розвиток Церкви, особливо в діаспорі, Церква пішла за румунською діаспорою. Ми також можемо приписати йому розвиток Церкви в Бессарабії, особливо в нинішньому контексті війни. Ми бачимо, що румунське православ’я в Бессарабії консолідується і це добрий знак. Й останнє, але не менш важливе, він є Патріархом Національного собору, проєкту, який Мирон Крістя розпочав і передбачив ще у 1925 році, коли був заснований Патріархат і, який має шанс бути здійснений при нинішньому Патріархові.»
Сторічна історія Румунського Православного Патріархату – це історія 20-го століття, як його прожили люди і як його дослідили історики. Неодмінно будуть й інші виклики, відповіді на які дадуть ті, хто з ними зіткнеться.
