Домашня сторінка » Панорамний огляд Румунії » Сторінки історії » Ада Калех, острів під водою

Ада Калех, острів під водою

Steliu Lambru, 19.09.2022, 01:17

Утопічне
мислення є чимось властивим людині, і
люди завжди прагнули бути як у світі,
так і поза ним. Люди вважають, що жити у
суспільстві це позитивна річ, але
водночас кажуть, що це погано, що це
приносить нещастя. Тому письменники,
філософи, соціальні мислителі та навіть
пересічні люди часто уявляли замкнутий
простір для захисту людини від зла
зовнішнього світу.

Таким простором
у румунській культурі був
острів Ада Калех. З
досить недавнім існуванням, щоб
його можна було
задокументувати через усну історію та
з історією,
відчутну в письмових джерелах, острів
цей не був утопією.
Він став
утопією після того, як
зник у водах Дунаю в 1970 році після
введення в експлуатацію гідроелектростанції
Залізні ворота № І.
Надзвичайно амбітний спільний проєкт
Румунії та Югославії, електростанція
«Залізні ворота» вимагала
не лише величезних
фінансових зусиль, але й людських
жертв.

Острів
Ада Калех був
розташований на кордоні між двома
світами, між двома країнами, на кордоні
між Османською імперією та Австрійською
імперією. Це був митний пункт, контрольований
двома імперіями.
На острові була побудована фортеця, яка
також дала йому назву: Ада Калех
означає «фортеця на острові». Сьогодні
вона є втраченою легендою для більшості
людей, які про неї дізнаються,
але також і втраченим раєм, якщо дати
волю уяві.

Одним
із тих, хто жив на цьому острові
є Турхан Семші, голова
Бухарестського відділення Турецького
демократичного союзу Румунії,
від якого ми дізнаися
про тих, хто жили на
острові посеред великої ріки: Як
починається кожна розповідь,…
був колись острів Ада
Калех. Дійсно, це був
острів, розташований нижче за течією
Дунаю міста Оршова та
вище за течією ріки міста
Турну Северін, десь
посередині Дунаю, вище сучасної
греблі Залізні ворота. На
острові жила невелика громада. Ми
добре співіснували з усіма етнічними
групами, які проживали
на острові. Більшість населення
острова складали турки. У
мене є спогади з дитинства, спогади
про існування острова, звичаї, традиції,
труднощі, наші турботи, про наше
життя, яке розгорталося на острові.
Щасливими ми були особливо
влітку, коли приймали гостей,
туристів.

Первін
Халімоглу живе зараз в
Стамбулі, але вона
народилася та жила на острові
Ада Калех. Її
дитячі спогади
подвоюється ностальгією за чудовим
місцем і за збереженими в
пам’ятізображеннями: Важко розповідати
про острів Ада Калех.
Хто не бачив, хто чогось не куштував,
той не знає, що це таке. Ми там жили, ми
там народилися, мені було
18 років, коли я покинула
острів. Мої нічні сни ще
звідти. У мене було дуже гарне дитинство,
дитинство, яке, я думаю, є у небагатьох
людей.

Спогади
Турхана Семші стають ще
більш реалістичними, коли з’являється
загадковість. Тому що
будь-яке утопічне місце має бути ще й
загадковим: Будучи
дитиною, в 4-му класі, разом
з двома однокласниками нам було цікаво
заходити в ті райони, куди
батьки забороняли ходити.
Кожна дитина робить навпаки. На острові
посеред оборонних ровів
було хрестоподібне укріплення, посередині
якого був доступ до підвалу. Висота
фортечної споруди як вгору,
так і вниз була однаковою. Я увійшов
у галерею зі свічками та
ліхтарями та виявив доступ до 4 тунелів.
Один тунель перетинав острів вниз за
течією і мав вихід до південної частини
острова, інший тунель мав вихід вище
за течією і був закритий
через замулення. Були ще
два тунелі, які пронизували Дунай, один
на румунську територію,
а інший на сербську. Ми дуже мало
просунулися тунелем, який
вів вниз за течією від
острова, тому що було
цікаво побачити, чи зможемо ми дістатися
до югославського берега. Ми просунулися
вперед і десь на нашому шляху
потрапили на воду. Ми просунулися
доки вода не доходила до наших поясів.
Тоді злякалися і повернулися,
а потім дізналися від батьків, що той
тунель знесли, коли Дунай був низьким.
Повз пройшов пароплав і збив верх тунелю,
який затопило.

Острів
і фортеця – це ізольовані простори, які
люди найчастіше уявляли як місця щастя
і спокою. А на Ада-Калех
ми, мабуть, ніколи не поїдемо, щоб
дізнатися чи насправді це
так.