Домашня сторінка » Панорамний огляд Румунії » Сторінки історії » Комуністичний режим і залякування вільної преси

Комуністичний режим і залякування вільної преси

Steliu Lambru, 03.07.2017, 01:18

Добре
відомо, що комуністичний режим і його номенклатура не могли терпіти критики.
Якщо в Румунії преса була повністю підпорядкована владі, вільні ЗМІ на Заході
відкрито критикували політику румунської влади, а провідне місце займало Радіо
«Вільна Європа/Свобода». Було чимало випадків залякування тамтешніх журналістів, які чесно і якісно робили свою
роботу, а декого з них тодішній комуністичний режим просто вирішив ліквідувати.

Журналістка, письменниця і літературний
критик Моніка Ловінеску, яка в кінці 1940-х років переїхала жити у Францію,
разом з чоловіком Вірджилом Єрункою була авторкою і ведучою культурної програми «Тези й антитезиси в Парижі», що транслювалася
радіостанцією «Вільна ЄвропаСвобода». У своїх коментарях вони відкрито
критикували комуністичний режим у Бухаресті. В інтерв’ю, записаному Центром
усної історії Румунського радіо Моніка Ловінеску розповіла про несподівану смерть
шеф-редактора румунської служби. «Директорів було кілька: Дімітріє
Йонеску, Ноель Бернард, Міхай Чісмереску, Влад Джорджеску і, нарешті, Ніколає
Строєску. Але Ноель Бернард був ідеалом. На мій погляд він був керівником редакції
радіо, яких не часто можна зустріти. Іншого як він не було! Це була активна і
віддана людина, з надзвичайно швидким мисленням. Ноель Бернард очолював редакцію
до смерті, а після нього цю посаду зайняв Міхай Чісмереску, прекрасна, велика
людина, відмінний есеїст. Дуже дивно, що в якийсь момент головні редактори
радіостанції «Вільна Європа/Свобода» почали вмирати один за одним від раку.
Ноель Бернард був переконаний, що його опромінюють, так само і Міхай Чісмереску
та Влад Джеорджеску, який був видатним істориком. Потім зненацька помер
заступник шеф-редактора Преда Бунеску. Він страждав алергією на яйця і ніколи
не їв яйця, навіть тістечка вмістом яєць. Його знайшли мертвим у своїй квартирі
після трьох вихідних днів, коли побачили, що він не прийшов на радіо. При
розтині в його крові знайшли сліди яєць. Це була підозріла смерть, а влада
американського типу, ставилася до цього дуже, дуже обережно.»

Проти
Моніки Ловінеску румунський комуністичний режим використав кілька методів, аби
змусити замовкнути. Перший – наклеп. «Вони почали з нападів у пресі, дуже
жорстких нападів і досить давно, ще до створення радіостанції «Вільна Європа»,
друкували ці статті проти нас, проти
Вірджила. Спочатку були нападки лише проти нього в статтях Джордже Келінеску і
Захарії Станки. А пізніше нападки проти нас постійно друкували в газетах «Glasul patriei/Голос
вітчизни» і «Săptămâna/Тиждень» Єуджена Барбу. Три роки поспіль
друкувалися нападки проти нашої групи в Парижі. Секурітате мала спеціальну
техніку або точніше тактику, яку вважала дуже ефективною. Відправила різних…
не знаю, як їх назвати… скажімо
«письменників» або «інтелектуалів», на Радіо «Вільна Європа/Свобода» в Мюнхені,
аби сказати, що та чи інша передача була б дуже цікавою, якби не було цих
дурнів у Парижі, тобто мене та мого чоловіка. Вони всіляко намагалися знищити
ці передачі з Парижа. Але тодішній керівник відразу ж казав нам про це. Отже,
це була перша форма вираження.»

Після
відмови припинити критику, комуністичний режим підвищив ставку, вдався до
фізичної розправи. Моніка Ловінеску розповідає: «Коли вони побачили, що всі їх
зусилля не дали бажаного результату, особливо після того, як ми присвятили
майже всі програми 1977 року руху письменника Паула Гоми, вони перейшли до
прямих дій, тобто до фізичної розправи. У листопаді 1977 року, за день до
прибуття Паула Гоми в Париж, а саме 18 листопада, двоє палестинців чекали мене
на вулиці біля під’їзду. Про те, що це були палестинці я дізналася пізніше з
книги Пачепи ( ред. – керівника політичної служби безпеки Секурітате, який у 1984 році утік в США). Тоді ж я побачила двох
чоловіків арабської зовнішності, які попросили мене дозволити їм увійти в
будинок. Вони здалися мені підозрілими, тому що звернулися до мене словами
«Мадам Моніка», але у Парижі ніхто не звертається до жінок словом «мадам» перед ім’ям. Я зрозуміла, що щось не
в порядку і не впустила їх. Коли вони це побачили, почали бити мене по голові.
Я почала кричати і впала. Якийсь перехожий почув мене і кинувся мені на
допомогу. Вони почали тікати, а перехожий побіг за ними, але не зумів їх
спіймати. Мене доставили в лікарню. Я прокинулася через кілька годин, коли мені
робили рентгенографію. У лікарні я пробула всього п’ять днів, тому що хотіла
обов’язково бути на прес-конференції Паула Гоми, де все це було сказано. Це не
було через Паула Гому, але момент був обраний спеціально, оскільки генерал
Плешіце сказав Паулу Гомі перед відльотом до Франції, що «в Парижі йому покажуть,
що рука революції довга!» Я відбулася лише з перебитим носом та опухлими
обличчям і рукою. Потім, в 1983 році вони відправили свого агента, який назвав
себе Бістран, я не знаю його справжнього прізвища, щоб вбити Вірджила. Тоді
відреагувала французька поліція, за повідомленням німецької поліції, і цей
Бістран здався.»

Залякування журналістів було широко поширеною практикою тоталітарних
режимів, щоб змусити їх замовкнути. Коли вільна преса переслідується, це
означає, що відповідний режим має великі проблеми з поширеними нею думками.