Нова культурна політика Румунії в період 1965-1974 років
У 60 роки XX століття в західному суспільстві зявляється контркультура, домінуючою течією якої був хіппізм, згідно з яким художні твори ігнорували давні канони, а нонконформізм охопив усі галузі художньої діяльності.
Monica Chiorpec, 20.04.2015, 10:47
У 60 роки XX століття в західному суспільстві з’являється контркультура, домінуючою течією якої був хіппізм, згідно з яким художні твори ігнорували давні канони, а нонконформізм охопив усі галузі художньої діяльності.
У комуністичній Румунії відповідного десятиріччя поступово відмовляються від пролеткультизму, особливо після 1965 року разом з приходом до керівництва Румунської Комуністичної Партії Ніколає Чаушеску, політичний режим якого сприяв поверненню певних культурних цінностей міжвоєнного періоду, затінюючи у певній мірі творчість митців зацікавлених новою естетикою. Замість соціалістичного реалізму в художній літературі, що утверджувався після 1948 року, з’являється так званий соціалістичний гуманізм. Про етапи цього процесу розповість історик Крістіан Васіле: ”Соціалістичний реалізм, або, іншими словами, єдиний метод творчої діяльності, суть марксистсько-ленінської естетично-політичної ідеології, був тісно зв’язаний з Радянським Союзом й першим періодом комунізму в Румунії, з прорадянською інтернаціоналістичною концепцією. Однак, починаючи останнім періодом керівництва Георге Георгіу-Дежа, та, особливо після 1960-1962 років, синтагма “соціалістичний реалізм” застосовується рідше. Як партійні органи, так і посадова культурна бюрократія, що очолювала Міністерство культури і мистецтва вже не наголошують на необхідності утвердження соціалістичного реалізму письменниками і представниками інших галузей мистецтва. У певній мірі ця синтагма виходить з ужитку. Ця тенденція посилюється у перші роки режиму Ніколає Чаушеску. Однак, Чаушеску застосовує замість “соціалістичного реалізму” новий вираз, а саме “соціалістичний гуманізм”. Протягом першого періоду 1965-1968 роки, навіть до 1971-1972 років, письменники та інші митці мали можливість маневрувати. Зрозуміло, йшла мова про обмежений лібералізм, про послаблення напруження, про реальний перепочинок.”
Відповідно концепції ідеологів пролеткультизму література повинна бути доступною для всіх завдяки спрощуванню, зведенню до небатьох форм поетичної мови, схематизації епічної будови. “Критичні зауваження” становили своєрідну цензуру, яка повинна була пильнувати, щоб художній твір не виходив поза рамки комуністичного догматизму, а також санкціонувати відхилення від партійної лінії.” Однак, політичні зловживання, як і пропагандистський стиль відзеркалювалися в усіх галузях мистецтва. Проте, румунська література шестидесятих років характеризується появою глибоко змістовних всеохоплюючих творів. Крістіан Васіле відмічає: “Тематика творів була вже значно різноманітною, що було важливим, до 1953 року тема майже кожного роману була продиктована, як і документація стосовно тем. Джерелом натхнення були, як правило, фабрики, заводи. Письменника посилали документуватися на село або в сільськогосподарський кооператив. Після 1965 року письменник мав більше свободи щодо вибору теми художньої праці. На початку 50 років переклади з американської художньої літератури були рідкістю. Після 1965 року маємо багато перекладів. Художня преса й, навіть західна політична преса знаходиться після 1965 року у центрі Бухареста в продажі. До того часу, якщо тебе затримали, оскільки читав західну пресу, мав усі шанси потрапити до в’язниці.” Так звана лібералізація не була рівномірним процесом, характерним усім галузям культури. Філософія повністю служила марксистсько-ленінській ідеології. Соціологія, заборонена як галузь науки після 1948 року, знову з’являється лише десь у середині 60 років. Що стосується історіографії, антирадянська настанова, застосована Чаушеску, породжує у певній мірі націоналістичну тенденцію, застосовану в галузі музеографії. Більш детально розповість Крістіан Васіле: “Існувала національна жила, яку помічаємо навіть за часів Георге Георгіу-Дежа, тобто своєрідний злегка антирадянський напрям. Слід відмітити, що на Маркса посилалися, використовуючи антиросійські тексти, спрямовані проти російської імперії XIX століття та її експансійної політики. Написані Марксом, основоположника комуністичної утопії, ці тексти користувалися авторитетом, мали вплив, отже режим набирав юридичної сили безпосередньо від основоположника, й одночасно, посідав антирадянський відтінок у міру віддалення від Кремля у зовнішній політиці. Чаушеску переймає цей напрям і прагне до його застосування не лише у різних історичних творах а й музичних експонатах. Однак заснування Національного музею історії Румунії було досить важким. Навіть назва самого музею зазнала декількох змін, оскільки після 1948 року, жодна установа, за винятком Національного театру, не посідала слова “національний”. Навіть футбольний чемпіонат носив назву республіканського чемпіонату а ні національного. Національний банк був перейменований на Державний банк. Дати музею назву Національний музей, означало зробити крок у напрям віддалення від Москви. Цей музей не був заснований за часів Георге Георгіу-Дежа, як це передбачувалось, під час керівництва партією Ніколає Чаушеску були пройдені численні кроки.”
Починаючи 1970 роком Національний музей історії Румунії одержав назву Історичного музею Соціалістичної Республіки Румунії. Цей факт наводить на думку повернення на радянський напрям, оскільки стосунки з Москвою зазнали декількох змін з боку Румунської комуністичної партії. Сімнадцять пропозицій стосовно заходів щодо поліпшення політично-ідеологіної діяльності та vарксистсько-ленінського виховання членів партії, всіх трудящих, виголошених Ніколає Чаушеску 6 липня 1971 року, відмічали початок “міні революції” спрямованої проти культурної автономії, що передбачала ідеологічну відповідність щодо гуманітарних та соціальних наук, отже культура знову стала головним елементом пропаганди.
