Бухарестський Mіжнародний літературний фестиваль
Вечір прозаїків був одним з найцікавіших заходів Бухарестського Mіжнародного літературного фестивалю, який пройшов цього місяця в столиці.
Corina Sabău, 20.12.2014, 09:36
Вечір прозаїків був одним з найцікавіших заходів Бухарестського Mіжнародного літературного фестивалю, який пройшов цього місяця в столиці. Дискусії між Тоні Маркезом — прозаїком, чиї історії відображають автентичні реалії Бразилії, головою найважливішого міжнародного літературного фестивалю Бразилії FLUPP; Маріусом Даніелем Попеску, одним з найважливіших членів Брашовського гурту, який з 1990 року проживає в Лозанні, є лауреатом найбажанішої в Швейцарії літературної премії ім. Роберта Валзера за свій дебютний роман, автобусним водієм та літературним агентом для в’язнів; поетом, прозаїком, перекладачем Еміліаном Галайку-Пеуном з Республіки Молдова та румунськими прозаїками Маріусом Ківу та Петре Барбу була модерована журналістом Матеєм Мартіном. Одним із питань, адресованих цим п’яти письменникам, було те, якої вони думки про читання та взаємодію з публікою. Їхні відповіді, як і короткі біографії, ви почуєте в сьогоднішньому випуску рубрики “Світ культури“.
Тоні Маркез народився в Ріо-де-Жанейро, працював у Нью-Йорку кореспондентом для газети “Глобус“, а з 2007 р. — редактором щотижневої передачі “Фантастично“, організованої телебаченням “Глобус“. Зараз він є куратором FLUPP — першого і єдиного міжнародного літературного фестивалю, який проходить у найбільших містах Бразилії. Тоні Маркез опублікував 4 збірки прози: “Будь-де відбуваються історії — є люди. І ми зацікавлені тим, що кажуть інші. Тому що мені подобається писати й читати, я вірю в чаклунство словами, звуками, музичністю тексту. Справжня мережа зв’язку означає історії, вона зроблена з історій. Письменники вивчають різні техніки, як ділитися різними історіям. Так, все зводиться до цього, до історії.”
Еміліан Галайку-Пеун народився в с. Ункітешть повіту Сорока в сім’ї інтелігентів. Закінчив філологічний факультет Кишинівського університету, а потім отримав звання кандидата наук в Московському літературному інституті ім. Максима Горького. Зараз він є редактором для Бессарабії журналу “Ватра“ з м. Тиргу-Муреш та головним редактором Кишинівського видавництва “Картієр“. Зі збірок його поезій згадаймо “Власне світло“ (Видавництво “Артистична література“, 1986), “Левітація над безоднею“ (Видавництво “Гіперіон“, 1991), “Побитий несе непобитого“ (Видавництво “Дачія“, 1994) — збірка була відзначена Премією Спілки письменників Республіки Молдова та Особливою премією Спілки письменників Румунії; після національного конкурсу ця збірка була визнана однією з десяти найкращих збірок поезії Румунії 1990-2000 десятиліття; “Переконлива зброя“ (“Картієр“, 2009), “Жива тканина“ (“Картієр“, 2011), “А-З.бест“ (Видавництво “ARC“, 2012). А ще він опублікував збірку прози “Жести. Трилогія дрібниці“ (Видавництво “Картієр“, 1996): “В останні 10 років я веду передачу в Радіо Вільна Європа, яка називається “Книга із собою” і кожного вечора в понеділок я представляю книгу. І для того, щоб представити ту книгу, я читаю по дві-три книги на тиждень, з яких мені треба обрати. Я почав від читання, щоб сказати, що всі написані мною книги походять з бібліотеки, а мій звязок з публікою будується, коли, пишучи текст, я його промовляю.”
Петре Барбу (н. 1962) є письменником і журналістом. Дебютував збіркою новел “Оранжева футболка без конкурсного номера“ (Видавництво “Картя Роменяске“, 1993). За нею вийшли романи “Господь благословляє Америку“ (1995), “Останнє здригання підводного човна легіонера“ (1998), “Блазари“ (Видавництво “Поліром“, 2005), збірка “Театр“ (2003) та збірка ескізів і новел під назвою “До кінця лінії“ (Видавництво “Картя Роменяске“, 2012). У 2003 році отримує премію УНІТЕР “Найкраща румунська п’єса року“ за “Отче наш, сущий в супермаркеті“. Чотири ескізи зі збірки “До кінця лінії“ — “Мороз любові“, “Роль мого життя“, “У таверні з Фундень“ та “Ой, бідний мій батько“ — були поставлені в радіовиставі, створеній режисером Атілла Візауреом (Румунське радіомовлення, 2013). Найновіший роман Паула Барбу “Велика розвага“ побачив світ у 2014 р. у видавництві “Картя Роменяске“. Для Петру Барбу писання є кризою, яка повинна вибухнути в декількох сотнях сторінок. Петру Барбу важко говорити про своє письмо. Він воліє, щоб текст сам говорив і продавав себе.
Маріус Ківу є письменником, перекладачем та літературним хронікером. Дебютував у 2012 р. збіркою поезій “Пластмасова винтуряса“ (Премія за дебют від Спілки письменників Румунії та Премія за дебют від журналу “Культурний спостерігач“). Опублікував збірку інтерв’ю “Що хотів сказати автор“ (2013) та подорожній журнал “Три тижні в Гімалаї“ (2012). Відредагував антологію “Best of. Коротка проза 2000 років“ (2013), ініціював та координував благодійним проектом “Книга з дідусем та бабусею“ (2008). Починаючи з 2005 року, працює редактором журналу “Давня дилема“, де веде літературну хроніку, та пише передовиці до журналу “Елле“. У 2014 р. опублікував збірку короткої прози “Кінець сезону“ (Видавництво “Поліром“): “Я завжди вбачав письмо як двохетапний процес: просидівши в своїй кімнаті, в самоті, ти зустрічаєшся з людьми, яких цікавить те, що ти написав, і, можливо, ти їм читаєш. Читати настільки ж приємно, як і тоді, коли я пишу. Як казав і Тоні Маркез: писання має звязок з тим оригінальним актом, коли люди збиралися довкола багаття, співали й розповідали історії, щоб відігнати холод чи страх, або щоб розсмішити інших. Тож мені подобається мати цей прямий контакт із читачами.”
Маріус Даніел Попеску був частиною Брашовського гурту, поруч з Олександру Мушіним, Андрієм Бодіу, Маріусом Опрею, Каюсом Добреску та Сімоною Попеску. У 1990 р. закохується у швейцарку, яка побувала тоді в Румунії, і емігрує до Швеції. П’ять років пізніше публікує першу збірку поем, написану французькою. У 2004 р. стає директором газети “Петрушка“. В цей же період відвідує швейцарську в’язницю, де розповідає ув’язненим про літературу. Дебют у прозі романом “Симфонія вовка“ приносить йому в 2008 р. й першу літературну відзнаку: Премію“ Роберт Валзер” : “Письменник є не самотнішим, ніж інші. Я думаю про людей, які підковують коней, чи інших, які створюють скрипки чи взуття, про астронавтів чи інженерів, які мають свою самітність, яка є не меншою чи іншою в порівнянні з самотністю письменника.”