Національному радіотеатру – 84 роки!
18 лютого 1929 року вийшла в ефір перша вистава театру Румунського радіо «Що знало село», режисера Йоана Васілеску-Валжана.
România Internațional, 09.03.2013, 02:25
«Ми — божевільні, закохані у звук. Ми приходимо на радіо не записувати п’єсу, а розповідати історію зі звуками, в умовах, коли розвиток технологій звуку посприяв стільком новим та надзвичайно сильним формулам захоплювати глядача» – каже Ілінка Стіхі, наймолодша з команди режисерів Національного радіофонічного театру.
18 лютого 1929 року вийшла в ефір перша вистава театру Румунського радіо «Що знало село», режисера Йоана Васілеску-Валжана, у виконанні відомих акторів Бухарестського Національного театру Марії Філотті та Ромальда Бульфінського. Васіле Манта, найдавніший член театральної редакції Радіо Румунії, розповідає про початки: «У ті часи всі трансляції відбувалися наживо. Не було звукових носіїв. Перші звукові носії виникли після 1950 року, після винаходу магнітної стрічки. Ми почали записувати звук в 1952 році, що дозволило зберегти у нашій фонотеці майже все, що ми записали. Це понад 12 тисяч театральних вистав, абсолютно всі автори, про яких чули люди.»
У століття технології творці радіотеатру інколи повторюють досвід вистав у прямій трансляції. Атілла Візауер, головний редактор театральної редакції: «Був період, коли вистави радіотеатру проводилися в прямому ефірі, з публікою в залі. На великій сцені Радіо знаходилися актори, були й фахівці по звуку, технічний персонал… Публіка сиділа в залі і була присутньою на трансляції радіовистави. Ми плануємо до 85 річниці Румунського радіо транслювати таку ж виставу з публікою, все у великій залі Радіо Румунія, досить ймовірно ту саму виставу, першу виставу радіотеатру, що вийшла в ефір у 1929 році. Мова йде про виставу Валжана “Що знало село”.»
Пройшло 84 роки, але Національний радіотеатр, складова громадського радіо, не втрачає свій престиж. Атілла Візауер: «Ми народилися приблизно в той же період, як і наші колеги у великих країнах європейського світу. Саме у 30-ті роки минулого століття вийшли в ефір перші радіовистави, отже, можна стверджувати, що ми йдемо в ногу з усім тим, що означає авангард в галузі радіо. Ми, сьогодні, повинні подумати про це і прагнути бути в перших рядах і в тому ж ритмі з тими, хто ставить радіотеатр найвищої якості.»
Хоча деякі скептики не вірили в майбутнє радіотеатру, він не тільки існує, а й приносить премії з міжнародних змагань. Атілла Візауер про останні досягнення румунського радіотеатру: «З гордістю скажу, що в останні 3 роки це ставалося дуже часто, вже стало рутиною. Хвар, фестиваль у Хорватії, Братислава, фестиваль Прікс Італія, фестиваль у Нью-Йорку, ми побували й на фестивалі в Берліні, звідти ми поки що не повернулися з жодною премією, але на всіх інших фестивалях, в яких брали участь, ми були нагороджені. Здобували й Головну премію, були й у топі… Фахівці зі всього світу оцінюють новизну та вражаючість, яку ми пропонуємо. Можу сказати, що нове покоління режисерів радіотеатру принесло світове визнання Національному радіотеатру.»
До цього нового покоління відноситься й Ілінка Стіхі, яка добилася особливих досягнень з виставами за власними сценаріями «Мальдорор» та «Аргентина». Остання отримала Золоту медаль (Gold Winner) в категорії «Особлива драма» в рамках конкурсу «New York Festivals Radio Program & Promotion Awards». А ще вона здобула Головну премію «Ondas» в Барселоні, премію «Prix Marulic» на Міжнародному фестивалі радіо-, фантастичних та документальних вистав у Хварі, Хорватія, номінацію на «Prix Italia» в Торіно. Ілінка Стіхі розповідає: «Справді, «Аргентина» була явищем. Для мене ця вистава стала проявом моєї любові до радіо, тому що головний герой помирає біля мікрофону, звичайно ж, у прямому ефірі. Це здалося мені найвищою жертвою. Історія вистави почалася з того, що мені розповів один голова журі на фестивалі в Хорватії, де я побувала з виставою «Мальдорор». Він розповів мені історію, яка сталася в Аргентині з діджеєм радіо Фернандо Пена, великим улюбленцем слухачів, який помер від СНІДу, граючи одного героя в прямому ефірі. Помираючи як герой, ніхто й не повірив, що він дійсно помер. Телефонні дзвінки надходили далі, люди питали про нього. Ця історія настільки мене вразила, що я захотіла її записати.»
Цікавим є й те, що Ілінка Стіхі є за фахом кінорежисером. Що ж привело її до радіотеатру? «Я відкрила в радіотеатрі уявний простір, який дає мені набагато більше свободи, ніж дозволила колись кінематографічна зона. Дивно, що в тому дуже приватному просторі, де працюємо маленькими колективами, ми починаємо дуже добре знати один одного, можемо робити речі з набагато більшою свободою та оригінальністю, ніж якби ми робили їх в зонах, де працюється з великими бюджетами та чисельними командами.»
Як підкреслив і головний редактор та режисер Атілла Візауер, радіовистава слухається за один вечір сотнями тисяч людей. Сотні тисяч глядачів у виставі, яка ставиться на сцені, означає, що її гратимуть сотні разів. І тоді, коли вистава ставиться в сотий раз, це стає подією. Ця подія перевищена в декілька разів однією-єдиною трансляцією по радіо! Отже, про Національний радіотеатр, який з часом визначився як самостійне мистецтво, можна сказати, що це театр з найчисельнішою публікою.
