Жителі села Рускова підтримують переселенців з України

Жителі села Рускова Марамуреського повіту прийшли на допомогу українським біженцям, які покинули свої домівки через війну.

Христина Штірбець, 24.03.2022, 11:09

Село Рускова, в якому переважна більшість населення складають етнічні
українці, розташоване в Марамуреському повіті, що на кордоні з Україною. Ще з
початку напливу біженців з України, які були змушені тікати від війни у пошуках
безпечного життя та, які опинилися в Марамуреському повіті, жителі села Рускова
прийшли їм на допомогу. Вони збирають, розподіляють та доставляють гуманітарну
допомогу, забезпечують харчування, безкоштовний
транспорт, переклад, інформування, відкривають двері своїх домівок вимушеним
переселенцям, допомагають влаштувати українських дітей у садочок та школу.

У селі Рускова для створення належних умов для переселенців бере участь вся громада:
мерія, школа, садочки, медична клініка, українська православна церква, український православний монастир, церква
пентекосталів, церква адвентистів сьомого дня, місцева організація Союзу
українців Румунії, керівники громади, представники бізнес середовища,
волонтери, пересічні жителі. По черзі, жителі Рускови знаходяться на пункті
пропуску в місті Сігету-Мармацієй, де надають всю необхідну підтримку
українським біженцям в ці нелегкі часи, в тому числі забезпечують переклад. Слід
уточнити, що частині українцям, які прибули до cела Рускова
та, які тимчасового проживали тут, мерія міста Рускова посприяла поїхати далі, до інших держав, де вони мають
родичів або де їх запросили на роботу.

Діти українських біженців мають можливість ходити до садочка та до місцевої
школи, брати участь у виховній діяльності та у позакласній роботі, як і всі
діти місцевих жителів. Вони добре адаптувалися, зокрема тому, що тут діти та
вчителі розмовляють українською мовою. Вихователька Тація Дрозд працює у
садочку в селі Рускова понад 30 років, з яких останні 10 роки навчає дошкільнят,
які ходять до українського відділу. Вона розповідає про те як діти з України
пристосувалися до нових для них умов: «З початку війни в Україні багато
українських біженців прибуло і до нашого села Рускова, де проживає велике число
етнічних українців, які прийняли у своїх домівках матерів двома чи
більше дітьми. Наші жінки українки дуже співчувають цим матерям та дітям з
України, ставлять їм у розпорядження свої помешкання аби вони мали де проживати.
Ці хати були зроблені своїми дітьми, які працюють й тимчасово проживають за
межами Румунії. Наші жінки забезпечують їм харчування, допомагають у всьому та
супроводжують матерів, коли вони ведуть своїх дітей до садочка та школи. До
нашої школи ходять приблизно 30 дітей з України. До садочка ходять восьмеро
діточок, у мене у групі – дві дівчатка та два хлопчики. У інших групах садочка
також є діточки, решта виховательок теж розмовляють українською мовою. Діти
такі милі, лагідні, вони дуже добре пристосувалися донових умов, подружилися та
гарно спілкуються з колегами. Мені приємно та легко працювати з діточками,
оскільки вони зі радістю приходять до садочка. Я їм читаю казки та вірші. Разом
працюємо, малюємо та граємося. Я їм купую харчі, соки, води. Коли йдуть додому,
я їм даю листочки, щоб вони малювали, та пластилін, щоб час їм проходив легше.
Ходить до нашої групи дівчинка Сулеміта, вона часто просить телефон, щоб
подзвонити батькові. Вона каже: Тату, приходь за мною! Но, мені
просто хочеться плакати. Матері з дітьми, які прибули до нашого села, вони
зокрема з Києва та Харкова. Вони сказали мені, що залишили свої
домівки, оскільки там почали бомбардування, харчів не вистачало, вони не
почували себе у безпеці та хотіли врятувати себе та своїх дітей. Залишили там
своїх чоловіків. Вони з сльозами на очах говорять про своїх чоловіків та
батьків. Ми далі будемо їм допомагати по мірі наших сил, щоб діти мали доступу
до освіти та щоб українські переселенці легше подолали ці важкі часи.»

Більшість тих, хто залишили свої домівки в Україні та знайшли прихисток в
Румунії – жінки з дітьми. Пані Вікторія зі своїм чотирирічним сином Денисом
прибула до села Рускова з міста Івано-Франківськ. Їм було трохи легше
пристосуватися, тому що вони знайшли притулок в родині чоловіка Вікторії: «Мене
звати Вікторія, я з України, з міста Івано-Франківськ. Працюю медичною сестрою
та на даний час я в декретній відпустці. Прибули сюди ми 26 лютого, посилилися
в родині мого чоловіка, які живуть у селі Рускова. Мій син ходить у садочок, пристосувався
він досить швидко та легко. Сам садочок дуже гороший та дуже гарна, добра
вихователька, яка гарно займається дітьми. Також добре, що вихователька
говорить українською мовою. Я також досить швидко пристосувалась, мабуть
завдяки тому, що це україномовне село та завдяки підтримці чоловікові родини.
Своє майбутнє, свого сина та всієї родини я бачу в Україні, в Україні, яка
перемогла війну, в Україні, яка розвивається і процвітає, в Україні, в якій
панують українці та українська мова. Слава Україні!»

Денис ходить у садок з радістю. Він навчається у групі, де працює
вихователька Юстина Юрча. Ось, що він сказав: «Добрий день, мене звати Денис.
Мені дуже подобається ходити в садок Рускова. Дуже гарно я спілкуюся зі дітками
та з вихователькою, дуже там гарно і граюся гарно.»

Іван Юрча, отець-парох української православної церки села Рускова, що належить до Українського
православного вікаріату Румунії,
який підпорядковується Румунському Патріархату, розповідає
як тамтешні жителі прийшли
на допомогу переселенцям з України: «Українці, які прибули до Румунії, тікаючи від війни в
Україні, через пункт пропуску Солотвино-Сігету-Мармацієй, дійшли і до нашого
села Рускова. У нашому селі, де переважно проживають етнічні українці,
вони знайшли щирих та приємних людей, які прийняли їх у своїх домівках,
забезпечили їм житло, харчування, дали їм поради та заспокоїли їх. Наша
українська православна парафія допомогла і далі допомагає українським біженцям.
Наші парафіяни мобілізувалися та подарували харчові продукти та гроші. Також, я
разом з кількома парафіяльними радниками допомогаємо біженцям на пункті
пропуску з перекладом, порадами як їм дістатися до бажаного місця або де вони
можуть розміститися тощо. Люди здебільшого розгублені та потребують допомоги,
співчуття та доброї поради. Переселенці з України, які тепер живуть у
нашому селі, прийшли у п’ятницю та неділю до церкви, були присутніми на
Богослужінні. Ми разом молимось, щоб війна в Україні закінчилася, щоб настав
мир, щоб вони
могли за короткий час повернутися до свого рідного краю. Боже, допоможи
нам всім!»