Масовий розстріл етнічних румунів радянським НКВС у 1941 році
1 квітня виповнилося 83 роки від трагічної події, про яку досить мало відомо широкому загалу Румунії та України, але котра підтверджує злочинну суть комуністичного режиму.
Василь Каптару, 04.09.2024, 09:44
1 квітня виповнилося 83 роки від трагічної події, про яку досить мало відомо широкому загалу Румунії та України, але котра підтверджує злочинну суть комуністичного режиму. Навесні 1941 року, на Великдень, поблизу села Біла Криниця радянські прикордонники розстріляли за різними оцінками від 200 до 3 тис. невинних румунів, мешканців навколишніх сіл Глибоцького та Сторожинецького районів. Трагедія впродовж багатьох років замовчувалась і лише після здобуття Україною незалежності, очевидці, або вже їх діти, отримали можливість вголос розповідати правду про той кривавий квітень 41-го.
Після підписання таємної угоди між урядами Радянського Союзу та Німеччини, відомого під назвою пакт Ріббентропа-Молотова в 1939 році, Бессарабія, Північна Буковина та, заразом, і Герцаївський край, були захоплені СРСР. 26 червня 1940 р. радянський уряд пред’явив Румунії свої вимоги у формі ультиматуму звільнити територію Північної Буковини і Бесарабії, а до 30 червня ці території були зайняті радянськими військами. Багато людей були захоплені зненацька швидким перебігом подій, новим кордоном були розділені численні сім’ї.
Одразу після анексії радянський режим вдався до репресій, етнічної чистки місцевих румунів та знищення румунських цінностей. У цій ситуації, не бажаючи миритися з новими реаліями та приходом радянської влади, багато людей хотіли переїхати до Румунії, намагаючись перетнути кордон будь-яким способом, законним чи незаконним. За деякими даними у перший рік радянської влади до Румунії прибули щонайменше 7.000 біженців. Однак чимало з них: чоловіки, жінки, діти – загинули від куль радянських військових.
Докладніше про це, в інтерв’ю Українській редакції ВСРР розповів кандидат історичних наук, доцент, політолог, віце-президент чернівецького Благодійного фонду «Суспільні ресурси та ініціативи» Сергій Гакман. «Після зміни державної приналежності Буковини, тобто після анексії північні частини Буковини та Бессарабії Радянським Союзом, багато людей відчули себе одразу за кордоном, їм нав’язували нове громадянство. Безумовно, багато з них не могли з цим погодитися і були різного роду спроби перетнути кордони, повернутися на батьківщину. І такі спроби вони відбувалися впродовж пізньої осені 40-го року і зими- початку весни 41-го року і це відбувалося в тому числі й в моєму рідному селі Остриця. Як правило більшість цих спроб були невдалими або частково вдалими, коли наприклад одній третині вдавалися перетнути кордон, а інші були частково вбиті, частково затримані, при чому всі члени їх сімей одразу були депортовані до Сибіру як вороги народу. До речі саме під час однієї з таких спроб загинув рідний брат моєї бабусі. Але найбільш все ж таки масовою трагедією я все ж таки вважаю події, які відбулися в Білій Криниці 1-го квітня. На мій погляд це була спеціальна операція органів НКВС, які спровокували це, сказавши, що мешканці сіл матимуть можливість повернутися до своєї країни. Для цього їм треба зібратися в Глибоці біля райвиконкому. Тому вони там зібралися, їм сказали, що вони можуть йти до кордону, що безпосередньо на кордоні їм видадуть документи. Зібралася велика колона людей з навколишніх сіл – Верхніх і Нижніх Петрівців, Кубки, Сучевень, Просіки, Карапчева.»
Отже у березні 1941 р. в селах Глибоцького та Сторожинецького районів, розташованих вздовж річки Сірет, НКВС поширив чутки про те, що 1 квітня радянсько-румунський кордон буде відкрито і можна буде спокійно перейти його. Люди повірили. 1 квітня 1941 року сформувалася колона з 3 тис. осіб – чоловіків, жінок, літніх людей і дітей. З хрестами, іконами та хоругвами в руках вони направилися до Глибоцького райвиконкому за дозволом на перетин кордону. Там їм сказали йти далі, оскільки їм дадуть документи безпосередньо на кордоні. Але, як розповідає буковинський історик Сергій Гакман, у дійсності там їх чекало зовсім інше. «В урочищі Варна, це приблизно за 3 кілометри від румунського кордону, їх зустріли кулеметним вогнем радянські прикордонники та інші представники військ НКВС. Тих, хто тікав доганяли, били, стріляли в них, вбиті і поранені були перенесені до виритих ям, де вони були поховані. За деякими свідченнями деякі були ще живими в момент, коли їх скидали в ті ями, а вцілілі були заарештовані глибоцьким НКВС. Урешті решт, після жахливих катувань деякі померли в тюрмах, деякі були засуджені до різних термінів ув’язнення, а деяких закопали навіть на місцевому єврейському кладовищі заживо. Багато з них померли в тюрмах, у тому числі від голоду, як це сталося з рідним батьком нашого місцевого дослідника, який, на жаль, кілька місяців тому також покинув цей світ, Іліє Попеску. Він дізнався про смерть від голоду в харківській тюрмі свого батька вже в пострадянський період, бо в радянський період він абсолютно нічого не знав, а вся його сім’я була депортована до північного Казахстану як вороги народу. Це була доля дуже багатьох людей на території Чернівецької області.»
Після різанини поранених прив’язували до коней і перевозили до 5-ти попередньо виритих ям, де їх поховали, навіть і тих хто, все ще був живий. Місцеві жителі розповідали, що два дні і дві ночі земля там рухалася і стогнала. Відтоді минуло 83 роки, але буковинці не забувають тих жахливих подій.
Проте, це лише один епізод з цілої хвилі політичних репресій на територіях колишньої Бессарабії та північної частини Буковини, захоплених СРСР у липні 1940 року. Історики наводять жахливі для відносно невеличкої території цифри – майже 100 тис. осіб – жертво депортацій. Тільки з 10 по 13 червня 1941 р. в північній частині Буковини більше 900 мирних буковинців було інтерновано в концтабори в Комі АССР, а близько 5 тис. членів їх сімей були депортовані до Сибіру або до Казахстану. Сергій Гакман розповідає. «На жаль ми до цього часу не знаємо про кількість загиблих. У залежності від політичних поглядів деякі зменшують кількість жертв, деякі збільшують цю кількість, але точної цифри у нас нема. Мені здається, що взагалі в цьому контексті було б абсолютно правильно, можливо одразу після війни, щоб Україна і Румунія, керуючись принципами пріоритету загальнолюдських цінностей, права і моралі, проявили певну політичну волю і створили спільну комісію за участі науковців, експертів-криміналістів для різнобічного вивчення цих подій. І на мій погляд, ця робота комісії нарешті поставить крапку на тому, скільки там загиблих, якого роду були травми, що стали несумісними з життям. Це дозволить нам не тільки дізнатися правду про ті події, а й зробити потужний внесок в укріплення поваги та довіри між двома європейськими сусідами – Україною та Румунією, оскільки в тому числі і повага до історії, повага одне до одного, це є дуже солідним цементом відносин між двома країнами.»
Щороку першого дня квітня, аби вшанувати пам’ять розстріляних земляків, на узліссі, де було зведено пам’ятник жертвам білокриницької трагедії, збираються мешканці навколишніх сіл, представники місцевої влади, члени румунських національно-культурних товариств, провідні політичні діячі Румунії та України. У 2010 році на місці розстрілу мирних мешканців Буковини було встановлено пам’ятник. Відомий історик і політолог з Чернівців наголосив, що нинішні та прийдешні покоління мають зробити все, аби такі трагедії не повторювалися. «На мій погляд, ми маємо зробити все, щоб ні в якому разі не допустити зараз окупації України російською федерацією, яка все більше і більше схиляється до того тоталітаризму, який був період Сталіна і ставлення до простих людей на окупованих територій мало чим відрізняється від ставлення в 40-их роках окупованих територій радянським союзом. З іншого боку, я хочу сказати, що ми маємо зробити все для того, щоб не допустити в наших країнах ні диктатур, ні тоталітаризму, бо демократія може бути, на певному етапі не дуже ефективною, але це є гарантією нашого життя, це є гарантією наших прав, це є гарантією того, що нічого не загрожує нашому життю, якщо ми самі цього не хочемо. Тобто по великому рахунку ми маємо берегти ті паростки демократії, можливо ще не дуже розвинутої в нашій Україні, бо демократії можна вчитися впродовж кількох поколінь і це має передаватися з покоління в покоління. Але ми маємо робити потужні кроки в бік демократії, щоб вже наші діти могли будувати далі, стоячи на побудованому нами потужному демократичному фундаменті.»
