Домашня сторінка » Панорамний огляд Румунії » Суспільство сьогодні » Сирітство, від явища до музею

Сирітство, від явища до музею

За офіційною статистикою, наразі у Румунії майже 76 тисяч дітей, чиї батьки працюють за кордоном.

Roxana Vasile, 22.12.2021, 07:02

У Румунії кількість покинутих дітей занадто
велика. Чи вони проводять своє дитинство в дитячих будинках, у будинках сімейного
типу або перебувають під опікою розширеної сім’ї – для них поняття «дома» не існує, або глибоко спотворене. За офіційною статистикою, наразі у
Румунії майже 76 тисяч дітей, чиї батьки працюють за кордоном. Нещодавно Омбудсмен
Румунії Ренате Вебер заявила, що їхня кількість є значно більшою – понад 100
тисяч – а це жахливо, за її словами, з огляду на те, що з різних причин про багатьох
з них ніхто не піклується.

З десятків тисяч покинутих дітей
майже 4.000 перебувають у дитячих будинках. Чому вони туди
потрапили? Директор неурядової організації «Hope and Homes for Children» (Надія та житло для дітей) Роберт Йон розповідає: «У Румунії кожна третя дитина живе
за межею бідності, і через бідність більшість дітей потрапляють до дитячих
будинків, переважно з сільських місцевостях, де вони не мають нічого вдома. Діти потрапляють до дитячих будинках
з багатьох інших причин. Тому, що обидва батьки працюють за кордоном, або тому,
що дитина була покинута в пологовому будинку або тому, що суд вирішив
вилучити дитину з небезпечного середовища. Однак головною причиною потрапляння дітей в інституційні заклади є бідність.»

Впродовж часу було констатовано, що шанси
дітей, які виросли в дитячих будинках стати дорослими, яких очікує, але
особливо приймає суспільство, є дуже малими. Що можна зробити, щоб змінити ці речі? Знову біля мікрофону Роберт Йон: «Найкраще
мати відповідний бюджет, щоб запобігти відокремленню дитини від сім’ї. Всі післяреволюційні
уряди не виділили кошти на вирішення цієї проблеми. Наявні кошти для функціонування
дитячих центрів, тобто після вилучення дитини з сім’ї, а це є неприродним. Ми
повинні мати бюджетні кошти для того, щоб не допустити розлучення дитини від
сім’ї, щоб допомогти тим бідним батькам або дітям вразливих
соціально-економічних груп залишитися зі своїми батьками. Коли має місце ця розлука, ми
говоримо про трагедію як для дитини, так і для сім’ї, яку ми вирішуємо,
помістивши дитину в спеціалізованих будинках, без того щоб дитина мала якусь
вину. Програми запобігання відокремленню дитини від сім’ї, здебільшого,
підтримують неурядові організації, такі як наша організація. У довгостроковій перспективі ми
повинні зрозуміти, що означає виховання загалом – виховання батьків вразливих
верств населення та виховання суспільства в цілому. У довгостроковій
перспективі ми, як країна, також повинні не допустити, щоб
інституціоналізація була визнана формою захисту дітей. Ми не б залишити власних дітей у дитячих
будинках, але вважаємо, що для інших дітей це нормально, і це не повинно
бути так. Ми повинні мати більше послуг з профілактики, мати якомога більше
будинків сімейного типу, більш широку мережу професійних опікунів, також ми
повинні допомагати батькам утримувати дітей вдома.»

У цьому сенсі організація «Hope and
Homes for Children» (Надія та житло для дітей) діє, наприклад, на трьох рівнях,
які детально представить директором організації Роберт Йон: «Ми працюємо
індивідуально для кожної дитини та сім’ї, щоб забезпечити те, що потрібно дитині
та сім’ї. У окремих випадках це може означати медикаменти
та лікування, в інших випадках запобігання відсіву учнів, в інших випадках,
можливо, взуття, одяг, товари першої необхідності, яких з різних причин ця сім’я
немає. Ми працюємо над тим, щоб закрити дитячі
центри, шляхом меморандумів, підписаних з Повітовими радами та Головним
управлінням з питань захисту дітей, і замінити дитячі центри на те, що ми називаємо
«альтернативні методи догляду», як наприклад будинки сімейного типу, професійна
допомога… Ми також допомагаємо молоді, яка виходить із системи захисту у 18 років, або в 26 років, зробити перші
кроки до самостійного життя. Ми платимо для них орендну, тому що,
хоча вони визнані вразливими категоріями населення і мають доступ до
соціального житла, наразі в Румунії не вистачає соціальних помешкань, і молоді особи,
які покидають дитячі центри, не мають доступу до них, альтернативою будучи
проживання просто неба. Потім ми повинні разом з ними знайти
відповіді на запитання «Чи вони хочуть продовжити навчання» або «яка робота їм
найбільше підходить»? Для нас захист дитини є головним пріоритетом, і тому ми
працюємо у цій сфері. Усі зацікавлені особи можуть долучитися до нас, вони
також можуть зайти нас на веб-сайті departedefrica.ro, щоб дізнатися, як можуть допомогти дітям, яких ми підтримуємо, або можуть просто надіслати SMS з
текстом «hope» (надія) на номер 8864
для щомісячної пожертви – 4 євро.»

До цього проєкту долучилася також Оана
Дрегулінеску, засновниця цифрового Музею сирітства. Віртуальне місце цього
музею є будинок-лікарня для неповнолітніх з непоправними вадами з міста
Сігету-Мармацієй (північ) – найсильніший і найболючіший символ явища покинутості
та інституалізації дітей під час комуністичної диктатури в Румунії. Закритий 20 років тому дитячий будинок-лікарня
в Сігету Мармацієй досі залишився в пам’яті багатьох людей завдяки зйомкам, які
бути широко
медіатизовані по всьому світі, відразу ж після Революції. Ми
хочемо, щоб Музей сиріства став місцем зцілення для громад, чия колективна
травма ніколи не була по-справжньому визнана та не була публічно обговорена -
травма сотень тисяч дітей, покинутих під час комунізму, а також в новітній
історії країни, – ствердила Оана Дрегулінеску: «Кому адресується зцілення? Мабуть, нам, як нація. Я вважаю, що ми повинні
вилікуватися від байдужості, тому що ці дитячі заклади – ми говоримо про одну і
Сігету Мармацієй, але в Румунії було кілька сотень, мабуть, кілька десятків у
такому крайньому вигляді, дитячих будинках-лікарнях, – ці установи знаходилися
в центрі міст, де працювали люди такі, такі як я, як ви, та все ж таки під час
записування наших інтерв’ю здавалося, що ніхто, навіть ті, хто працював у сфері
соціальної системи, не знав, що в місті Сігету Мармацієй відбулося щось таке
жахливе. Я вважаю, що це спосіб власного захисту, коли ми бачимо щось жахливе, нам легше не звертати увагу. На короткий
строк можливо це працює, однак у довгостроковій перспективі, ось що стається тоді,
коли ми не приділяємо уваги. У Румунії рівень покидання дітей не зменшився
після 1989 року та після скасування 770-го декрету про заборону абортів та
будь-яких форм контрацепції. Саме тому ми ваажаємо за корисним говорити про цей аспект, щоб усвідомити той факт, що працювати за кордон для наших
дітей, щоб вони мали краще життя, може перетворитися теж на форму
покидання дітей. Саме тому ми відкрили цей віртуальний Музей сирітства.»