Безпека дорожнього руху в Румунії

Погане становище дорожньої інфраструктури Румунії добре відоме всім: багато національних або повітових доріг, що перетинають села, деградовані дороги або переповнені ямами та відсутність парапетів...

Christine Leșcu, 21.10.2020, 06:03

Погане становище дорожньої інфраструктури Румунії добре відоме всім: багато національних або повітових
доріг, що перетинають села, деградовані дороги або переповнені ямами та відсутність парапетів. На жаль, ці недоліки інфраструктури спричиняють людські жертви: у 2019 році понад 1.800 людей загинули в близько 32.000 ДТП, і 729 з них були пішоходами. Але ці цифри нічого не говорять про трагедії
тисяч сімей, які виявляють, що їхні близькі
або загинули, або стали інвалідами на все життя через нещасні випадки.

Їх
представляє Оана Бачу, голова Національної асоціації з питань підтримки жертвам та попередження
дорожньо-транспортних пригод: «За останні десять років спостерігається зменшення кількості ДТП як за рахунок попереджувальних кампаній, так і за рахунок стратегічно проведених інспекцій поліції. Ідея
полягає в тому, що з 2008 року – коли був побитий найстрашніший антирекорд: понад 3.000 летальних випадків від ДТП – сьогодні ми
говоримо в середньому про 1.800 людей, які щорічно гинуть по всій країні. Отже, кількість жертв
зменшилась, але протягом кількох років ми притримуємося цієї цифри і не можемо зробити жодних кроків
вперед. На жаль, ми посідаємо перше місце що стосується загиблих та поранених людей у ​​всьому ЄС.»

Але яким чином погана, не відремонтована, вузька або незручно розташована дорога загрожує нашому життю? І робить це майже неминуче, продовжує Оана Бачу: «Ви обмежені ситуацією, найчастіше, якщо ви професійний водій і повинні дістатися до певного пункту призначення за обмежений час. Або ви просто хочете здолати відстань за пристойний проміжок часу. Якщо ви їздите по вузькій дорозі, ви
взагалі не можете обігнати або не можете зробити це безпечно, тоді ви
зобов’язані зробити різні маневри, щоб своєчасно дістатися до пункту
призначення. Таким чином ви викриваєте себе і несете повну відповідальність,
якщо стаєте причиною ДТП із жертвами чи
без них. Ви також несете безпосередню відповідальність за ДТП, оскільки намагаєтеся уникати ями по дорозі. Важко довести, що вина також лягає на установу, яка повинна була
краще управляти цим відрізком дороги.
Тому ми роками боремося переконати людей у тому, що інфраструктура нам не допомагає, і навчити їх захищати себе. Для водіїв через вузькі та погано
освітлені дороги часом стає неможливим уникнути будь-якої перешкоди.»

Протягом років було лише кілька випадків, коли
громадяни подавали позови до
суду проти державних установ, тому що погане
утримання доріг, якими їм доводилося керувати, призводило до ДТП. Але переважна
більшість жертв не знають своїх прав і не хочуть навіть думати про
судовий процес. Оана Бачу, голова Національної
асоціації з питань підтримки жертв та запобігання дорожньо-транспортним пригодам: «Найбільша проблема,
з якою ми стикаємось у боротьбі за справедливість, – це страх людей. Вони бояться
боротися за свою правду, їм завжди здається, що це марно. Людям дуже важко зрозуміти такий процес,
а для його ініціювання потрібні значні фінансові кошти для правової допомоги. Ті, хто може собі це
дозволити, вирушають в довгий і важкий шлях, і, наскільки мені відомо, на національному рівні не має багато
позовів про притягнення влади до відповідальності за ДТП, спричинені поганим станом доріг.»

Безпечнішими дорогами можуть бути автомагістралі, тому що
вони обходять населені пункти та сприяють полегшенню затор
на дорогах. Однак, Румунія прославилася відсутністю автострад. Вкінці минулого року лише 4,8% національних
доріг були автострадами і налічували 866 кілометрів, враховуючи, що Румунія є дев’ятою за величиною
країною в ЄС із 238.397 кв. км. Що можуть робити пересічні люди в
цих умовах? Можуть вони
спробувати, наприклад, побудувати власну автомагістраль, як це зробив підприємець
Штефан Мандакі в
2019 році. Тоді, 15 березня, він
також ініціював незвичайний страйк: 15-хвилинну перерву, яка розпочалася о 15:00 годині. Тоді водії зупинили свої автомобілі на дорогах зі
сходу Румунії, щоб протестувати проти відсутності автошляхів в цій частині країни, а також проти поганого стану національних доріг загалом. Штефан Мандакі з Сучави вже побудував тоді символічний
метр автомагістралі у
своєму рідному населеному пункті Кумперетура
(північ), позбавленого будь-якого шосе, довгого чи короткого. Незважаючи на успіх цієї ініціативи з
підвищення обізнаності про важливість автомагістралі,
сьогодні, через півтора року, Молдова все ще не має автошосе навіть на
стадії проєктування.
Але Штефан
Мандакі не прогаяв часу. Він
продовжив свою громадянську акцію документальним фільмом під назвою 30
років і 15 хвилин. Штефан Мандакі: «Цей фільм також є протестом. Я протестую проти того, що в
історичній Молдові немає автошосе. Сучава повністю відключена, наприклад, від
столиці Трансільванії, від Клужу, та від столиці Румунії, Бухареста. Щоб подорожувати між Сучавою та
Клужем, Сучавою і
Бухарестом або Сучавою і Тімішоарою, в ділових
інтересах, я в кінцевому підсумку користуюся спортивним
літаком. Нас,
бізнесменів,
обставини змушують шукати нові шляхи
пересування. Крім того, в Румунії дорожні шляхи набагато
небезпечніші за повітряні.»

Документальний фільм 30 років і 15 днів більше зосереджується
на драмах кількох сімей, які постраждали в результаті ДТП, як це сталося, до речі, з родиною Штефана Мандакі: «Я нераз був, так би мовити, ногою в ямі, коли їздив нашими дорогами в Румунії. У моїй родині трапились ДТП, мама моя потрапила в ДТП, а також мій брат. Всі мої знайомі так чи інакше контактували з жертвами ДТП або постраждали через відсутність сучасних доріг у Румунії. Я хочу жити в Румунії, яка має нормальну інфраструктуру. Ми не
хочемо НЛО, не хочемо підвісних магістралей, ми хочемо пристойних доріг, де нашому життю не загрожували щодня. З малих років я багато подорожував з батьками. Дорогу до моря, від Сучави до
Констанци, я проїздив незліченну кількість разів і був очевидцем багатьох ДТП.»

Історію про яку розповідається у
фільмі Штефана Мандакі, ми
повинні, на думку Оани Бачу, постійно
розповідати іншим, для підвищення обізнаності органів влади, а також для того, щоб люди дізнавалися про
власну силу, борючись за свої права.