Румунія напередодні Паризької мирної конференції 1919-1920 років

Румунії довелося боротися за те, щоб її національні прагнення були визнані силами Антанти, які намагалися забезпечити рівновагу між власними та інтересами союзників і переможених.

Steliu Lambru, 23.09.2019, 07:33

Наприкінці Першої світової
війни перемоги Антанти, що складалася з Великобританії, Франції, США, Італії та
Японії, і до якої в 1916 році приєдналася Румунія, не означали, що цим країнам
буде легко досягти миру. Теоретично війна мала переможців і переможених, але
мир повинен був забезпечити рівновагу, виключаючи можливість спалаху нової війни.
Так виникла ідея створення міжнародної організації, яка б вирішувала місцеві
кризи, щоб не дозволити їм стати джерелом глобальних конфліктів. Нові держави
мали приділити більшу ніж раніше увагу проблемі захисту нацменшин. Однак після
Першої світової війни залишилися тліючі регіональні конфлікти, які продовжили
попередній воєнний стан на більш тривалий або коротший проміжок часу.
Наприклад, Румунсько-угорська війна 1919 року тривала близько 6 місяців, але
Греко-турецька війна, що розгорілася в 1919 році тривала до 1922 року. Для
досягнення сталого миру знадобилися величезні зусилля, адже між сторонами панувала
жорстка ворожість.

Румунії довелося боротися
за те, щоб її національні прагнення були визнані силами Антанти, які намагалися
забезпечити рівновагу між власними інтересами та інтересами союзників і переможених. Таким
чином, румунська дипломатія прагнула отримати за столом переговорів те, що було
отримано на полі бою ціною величезних людських і матеріальних втрат. Історик Йоан
Скурту показав, що перед прем’єр-міністром Румунії, головним прибічником ідеї
приєднання до франко-британського альянсу, лібералом Йоном І.К. Бретіану стояло
складне завдання відстоювати інтереси власної країни перед Верховною Радою
союзних та об’єднаних держав, що складалася з США, Великобританії, Франції та
Італії.

Йоан Скурту: «Йон І.К. Бретіану
на Паризькій мирній конференції мав у кишені політичну угоду, укладену з
Антантою, на основі якої Румунія вступила у війну, документ, який дуже чітко
встановлював, якими мали бути кордони Румунії на колишніх австро-угорських
територіях, на яких компактно проживали румуни. Він також мав при собі акти
про об’єднання, схвалені у Кишиневі, Чернівцях та Алба-Юлії. Невостаннє, але не
менш важливе – він нагадав усім про пролиту румунами кров у боротьбі за
перемогу союзників Антанти. Бретіану вів дуже енергійну боротьбу за рівноправне
ставлення та налагодив співпрацю між делегаціями Румунії, Чехословаччини,
Королівства Сербів, Хорватів і Словенців та Греції для узгодження спільної
позиції, яка мала бути врахована союзниками. На жаль, один з тих, хто брав
участь у цих переговорах – Елефтеріос Венізелос, заявив, що він не вважає себе
лідером незалежної та суверенної держави Греція, після чого й решта
учасників цієї коаліції відступили убік. І Бретіану залишився один, але
продовжив боротьбу за те, щоб до Румунії ставилися з належною повагою. Усна суперечка Бретіану
з членами Верховної Ради, в тому числі з президентом США Вудро Вільсоном, його відстоювання
прав Румунії, в тому числі щодо нацменшин, є пам’ятною для всіх румунів.»

А коли стратегії румунських
політиків не давали результатів, успіх принесла чарівна присутність особливої жінки.
Це була Марія, королева Румунії, яка разом зі своїм чоловіком, королем
Фердинандом, ризикнула всім і була готова пожертвувати усім заради перемоги.
Королева Румунії була присутня всюди, де цього вимагали інтереси держави або
суспільства і взяла активну участь у написанні однієї з найславетніших сторінок
румунської історії ХХ століття. Йоан Скурту розповідає. «Бретіану вступив в
конфлікт з усіма членами Верховної Ради союзних та об’єднаних держав, які не звикли,
щоб їм хтось заперечував і наводив контраргументи на їх рішення. І тоді Бретіану
сказав королю Фердинанду, що до Парижа повинна приїхати королева Марія і вона
одразу рушила в дорогу. На Центральному вокзалі в Парижі, на запитання журналістів, «Чому
приїхала на мирну конференцію?», вона відповіла, що приїхала показати гарне
обличчя Румунії. Тобто власне обличчя. Її прийняли в Елісейському палаці з
почесною охороною та відзнаками. Президент США Вільсон був центральною
особистістю конференції, а королева шукала можливості представити інтереси Румунії.
Але американський президент сказав їй, що його робочий день починається о 9:00
і, на жаль, він не може її прийняти. І тоді королева надіслала йому листа, в
якому сказала, що якщо він починає роботу о 9, то вона чекає його о 7 годині в
готелі Ріц, щоб провести раніше обіцяну розмову. І Вільсон разом зі своєю
дружиною дійсно приїхав до Ріца о 8.30. Під час розмови президент США говорив про мир, про Лігу Націй, про припинення війн, про світ щастя, як він його собі уявляв.
Королева Марія майже не мала можливості говорити, тому що президент Вільсон
розповідав з таким захопленням, що його було неможливо перервати. Коли час
зустрічі добігав кінця, королева зненацька сказала: «Пане президенте, я
сподіваюся, що ви не продемонструєте невігластво і не запросите мене на обід
завтра». Вільсон обмінявся поглядами з дружиною і сказав королеві, що вони
чекають її на другий день на обід. Цього разу ситуація докорінно змінилася: тепер
більше всіх говорила королева Марія. Вона розповідала переважно про права
меншин. І закінчила свою розповідь наступним реченням. «На мій погляд президент
Вільсон має чи не найбільше право говорити про права меншин, тому що чорношкірі
мають багато прав у США». На це Вільсон не вимовив жодної репліки.»

Іноді історію пишуть і так:
«месіанські» постаті з невеличких країн, здатні змінювати рішення представників
великих держав. І Румунії пощастило тоді мати кілька «месіанських» лідерів.