Придністровський конфлікт
Реформи, започатковані радянським лідером Михайлом Горбачовим у середині 80-их років відомі під назвою перестройка та гласність, не призвели до поліпшення становища Радянського Союзу.
Steliu Lambru, 10.08.2015, 00:22
Реформи, започатковані радянським лідером Михайлом Горбачовим у середині 80-их років відомі під назвою перестройка та гласність, не призвели до поліпшення становища Радянського Союзу. Його розпад у 1991 році засвідчив банкрутство системи, заснованої в 1917 році більшовицькою революцією Леніна. Однак, розпад Радянського Союзу створив можливість збройного протистояння. Незважаючи на те, що здавалося, що режим комуністичної партії брутально усунув можливість розвязання розбіжності збройним шляхом, ці розбіжності були лише заморожені або тимчасово відстрочені.
Смерть старої радянської системи означало однак переосмислення манери збереження Росією, головним спадкоємцем Радянського Союзу, впливу в колишніх союзних республіках. Підтримка сепаратистських рухів була одним із способів збереження вищезгаданого впливу. Першими у списку Кремля були Грузія та Молдова, Україна ще вважалася державою вірною Росії. Вже у 1990 році в Грузії незалежність проголосили уявні республіки Південна Осетія та Абхазія, в Молдові зявилася Придністровська республіка, або Придністровє та Гагаузія. Усі ці території є субєктом міжнародного права Грузії та Молдови, не будучи визнані жодною іншою країною.
Проголошення 2 вересня 1990 року Молдовської Придністровської республіки після проголошення Республікою Молдовою, 23 червня 1990 року, суверенітету відкрило шлях до сепаратизму. Під час перепису населення, здійсненого у 1989 році, в Придністровї проживало майже 40% молдован, 28,3% українців, 25,4% росіян та 1,9% болгар. Після набуття Молдовою, 2 березня 1992 року, статуту члена ООН президент Молдови Мірча Снегур дав дозвіл на здійснення військового втручання, спрямованого проти повстанців, які атакували мирну поліцію Кишнева на східному березі Дністра та в Тирасполі. Повстанці при допомозі частини 14-ї російської армії зміцнили контроль над переважною частиною суперечної території. Слабосильне військо Молдови, незважаючи на переговори останніх 25 років, не зуміло поновити свій контроль щодо Придністровя.
Мірча Друк був головою уряду в період 25 травня 1990 року – 28 травня 1991 року. Тоді, коли вибухнув конфлікт, він очолював опозиційну партію Народний Християнсько-демократичний Фронт. На його думку конфлікт у Придністровя був неминучим: “Російсько-молдовський збройний конфлікт у Придністровї у 1992 році, на мій погляд, був неминучим, як би ми не прагнули звинуватити тих чи інших. Невдача, як бессарабців, так і тих,хто мешкали на лівому березі Дністра, досить банальна: наявність за Дністром арсеналів та складів зброї, евакуйованої радянською армією з країн колишнього соціалістичного табору. Там було сконцентроване озброєння з Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Болгарії, тобто з місць де перебували радянські сили. Згідно з простими підрахунками, там була сконцентрована зброя, вартість якої сягала чотирьох мільярдів доларів. У 1989-1990 роках, в розпалі перестройки Горбачова вибухнув конфлікт між Тирасполем і Кишиневом, оскільки військово-промисловий комплекс поряд з іншими силами настроєними проти Горбачова та перестройки не допускали можливості розпаду Радянського Союзу. Вони не сприймали простої істини: скоріше чи пізніше всі імперії зникають з лиця землі. До серпня 1991 року вони виступали проти розвалу Союзу, сподівалися урятувати Радянський Союз, сподівалися, що запорука їхнього добробуту й щастя не зникне. Однак тітка померла, колапс мав місце у серпні 1991 року після підписання трьома президентами а саме: Росії, Білорусії і України, документа щодо розпаду Радянського Союзу.
Мірча Друк вважає, що в основі цієї війни знаходяться важливі економічні та геостратегічні обргунтування: “Дійшлоcя до банального. У Кишиневі декілька кланів думали, як поділити між собою радянську спадщину, а саме – агро-промисловий комплекс тобто достатки колгоспів і радгоспів, все здобуте протягом 50 років зусиллями населення, що мешкає на території між Дністром і Прутом. У свою чергу, в Придністровї говорили, що дозволять, щоб вищезгадані чотири мільярди потрапили до рук тупих молдован або румунських фашистів. Тут проклинали Єльцина та молдовське керівництво, які заявили, що усе майно, усі здобутки, що знаходяться на території певної з колишньої республіки, є власністю цієї республіки. Ми не дозволимо, щоб це багатство було розподілене, твердили придністровські клани. Отже у такий спосіб дійшлося до початку збройних сутичок. Якби не було цього скарбу, цього джерела збагачення, не було б такої шаленої боротьби, і не втручався б й третій фактор, який, як я відчував тоді, що існував. Чому радянське військо й центральна влада не обійшлися з нами, бессарабськими румунами так, як це мало місце з балтійськими “аристократами? Мабуть тому, що знали, що бессарабські румуни більш люті, отже неминуче й кровопролиття. Коли зявилася можливість дати Снегуру чотири мільярди доларів, тоді сказали – ні! Навіть московські демократи Єльцина вирішили втрутитись, включно з 14 армією. Як стало відомо пізніше весь цей скарб був проданий, а гроші потрапили до рук Руцького й Чирномирдіна. Після 23 років не маємо, що ділити.
Під час цих збройних сутичок втрати обох таборів нараховуло приблизно 600 загиблих. У 1992 році в результаті досягнутої угоди щодо мирного урегулювання конфлікту, підписаної Республікою Молдова та Росією, був узаконений статус-кво, що фактично означає продовження конфлікту Кишенева з Тирасполем.
