Масові вбивства у Північній Трансільванії
Після 1918 року у відношеннях між європейськими країнами у міжвоєнний період превалювали реваншистські ідеї та незадоволення країн, які несправедливо зазнали значних втрат.
Steliu Lambru, 11.09.2012, 16:44
Після 1918 року у відношеннях між європейськими країнами у міжвоєнний період превалювали реваншистські ідеї та незадоволення країн, які несправедливо зазнали значних втрат. У 1940 році Німеччина панувала на континенті. Вона прагнула встановити устрій, який забезпечив би її зверхність. Румунія також зазнала територіальних втрат, зокрема 30 вересня 1940 року, коли Північна Трансільванія під тиском Німеччини була відірвана від Румунії та передана до складу Угорщини. Отже розпочалися переслідування євреїв, румунів та ромів. Румуни були серед перших, на яких накинулися винищувачі.
Проте, злочини віддзеркалювали лише потворне обличчя масового убивства. Загальний режим, застосований проти румунського населення, був ворожим, злочини будучи логічним результатом цього режиму. У 2000 році Думітру Пурчелян з міста Бістріца-Несеуд, розповів у Центрі усної історії Румунського товариства радіомовлення про те, як поводилася угорська влада з румунськими селянами, навіть тоді, коли призвала їх до угорського війська: ”У 1941 році почався інструктаж. Якщо траплялося, що солдат не салютував по-угорськи, оскільки ми не знали їхньої мови, ті два жандарми, які перевіряли нас, прикликали “винного” до себе, і все закінчувалося бійкою та мораллю: “Ми навчимо тебе розуму, знатимеш як слід салютувати.” Пригадаю, що один з так званих “laszlos”, тобто офіцер Давид, у супроводі сержанта Бартолі, не оминав жодної можливості бити нас.”
У 2000 році священик Грігоре Зегрян розповів про свій досвід у період 1943 році у парафії Клузького повіту: ”Коли я почав працювати у тій парафії, пам’ятаю, що 120 селян тієї місцевості не з’явилися на призов до військової служби. Отже, під час моєї діяльності там, двоє з цих 120 селян, яких вважали дезертирами, були застрілені угорською жандармерією. Один з них, на похоронах якого я відправив службу, залишив після себе шестеро дітей. Важко передати словами скорботу дітей, що втратили батька, залишилися сиротами.”
Учителька Александріна Нап із місцевості Мойсей, чоловік якої був заарештований угорською жандармерією 14 вересня 1940 року, змушена була переховуватися у сусідньому селі, Розавля, і повернулася до школи лише дев’ятого листопада. Послухаємо її: ”Я була єдиною, яка повернулася, село було піддане вогню, спалено майже 300 осель зі всім майном. Будівлі біля парафії згоріли, залишилися лише парафія та школа. У селі згоріли загалом майже 1.000 будівель. Коли я повернулася, побачила, що школа пошкоджена, шкільні парти були на шкільному подвір’ї, оскільки солдати, розташовані в селі та селяни, що будували каземати, перетворили школу на казарму, спали там. Я знайшла селянина, помешкання якого врятувалося і перенесла до нього парти та решту, що вдалося врятувати, як і архів парафії та школи, що я сховала в селі Розавля. Поступово мені вдалося зібрати 95 школярів, школа почала працювати. Трохи пізніше ми зуміли відбудувати релігійну школу. У такий спосіб закінчився навчальний рік.”
Іляна Ковач, будучи ще підлітком, зазнала заслання в табор, тягаря примусової праці, нелюдської поведінки: ”Уночі угорські жандарми підняли нас з ліжка. Я була старша, моя сестра — молодша, обидві були ще неповнолітніми дітьми. До ранку жандарми тримали нас у сільраді. Ми не знали у чому річ. Селяни, які знали про арешти, переховувалися у лісах. Ми, діти, плакали, батьки також перелякалися й плакали. Пізніше нас сфотографували і випустили додому. Ми з сестрою втекли до Сігету, де мешкала батькова сестра, і переховувалися там протягом двох тижнів. Прийшов батько і повідомив, що замість нас мобілізують на роботу батьків. Тоді, я вирішила, що ліпше буде якщо батьки залишаться вдома з дітьми, так що ми повернулися у село. “Від смерті не втечеш, сказала я — якщо судилося померти – помремо! Якщо судилося вижити — житимемо! Отже, ми повернулися у Мойсей. Жандарми сказали: поїдете на три місяці на роботу до Німеччини, до Австрії. Через певний час жандарми почали збирати людей, прийшли й до нас додому, забрали, посадили у вагон і привезли у Сігет. З Сігета до Відня вагони, у яких були скупчені 700 осіб з усього Марамуреша, були заблоковані. Потім нас висадили і пішки, через ліс привели до барака, у якому було 11 полонених, а також полонена полька. Вони готували страву, а полька крала їжу і залишала нам лише стільки, щоб не померли з голоду. Голодні, ми падали в лісі на землю, гірко плачучи.”
Злочини, яких зазнало румунське мирне населення, здійснювались спорадично, починаючи 13 вересня 1940 року, коли у селі Іп, Селазького повіту угорські військовослужбовці, місцеві угорці та члени угорської екстремістської організації “Сторожа нації” розстріляли 157 румунських жителів. До приходу у вересні 1944 року радянської та румунської армій в Ардялі було вбито майже 1.000 румунів, через різні видумані причини угорською владою та їхніми спільниками.
