Кремація в Румунії
Однією з найбільш авангардних ідей останньої чверті XIX століття для консервативного румунського суспільства була ідея спалювання тіла померлого в спеціальній печі,замість традиційного поховання.
Steliu Lambru, 24.02.2014, 14:20
Однією з найбільш авангардних ідей останньої чверті XIX століття для консервативного румунського суспільства була ідея спалювання тіла померлого в спеціальній печі замість традиційного поховання. Ця ідея, яку, як будь-яку іншу нову ідею, впроваджувала зокрема інтелігенція, не мала спочатку прихильників не лише серед звичайних людей, але і навіть серед традиційної еліти. Згодом кремація, що стала більш відомим явищем й будучи утверджена в інтересах громадської гігієни, була визнана, як більш практичний спосіб поховання.
Одночасно з появою ідеї спалювання тіла померлого, в румунській мові з’являються нові слова, як наприклад: кремація та кремаційний. Нікіфор Крайнік, один із супротивників кремації у міжвоєнний період, вводить у словесний обіг зневажливе слово “попільник”. Історик Маріус Ротар, голова Румунської кремаційної асоціації розповідає, коли саме з’явилася ідея кремації на території Румунії: “Йде мова про другу половину XIX століття. Зрозуміло, що це західний зразок, який був застосований і в Румунії. Він був впроваджений членами еліти. По-перше, йде мова про лікарів, які підтримували ідею кремації враховуючи утилітаристські інтереси. Одним з найвідоміших прихильників впровадження кремації був Константин Істраті. У своїй докторській дисертації під назвою “Вилучення трупів” від 1876 року, він відкрито висловив свою підтримку щодо впровадження кремації. Він був мером Бухареста, головою Румунської академії та міністром. У 1918 році по смерті, його труп був спалений у паризькому крематорії “Пер-Лаше́з. З-поміж декількох інших відомих прихильників кремаціонізму згадаємо директора Ясського Національного театру Михаїла Кодряну та професора Ясського університету Константина Тірона. Існують певні відмінності між Трансільванією та Волощиною. Трансільванії специфічне більш критичне тлумачення щодо кремації. Цікаво, що реакція Румунської Православної церкви до Першої світової війни була досить вгамованою. Декілька статей про спалювання тіла померлого з’являються лише в 1900 році у журналі “Румунська православна церква” та у “Теологічному журналі”. До 1914 року кремаційна ідея була поза кордонами румунської території, на якій не було жодного крематарію.”
Будівництво крематорію “Cenusa” (Попіл) у 1928 році свідчило про збільшення прихильників кремації. Однак, Маріус Ротар відмічає, що це збільшення не є доказом того, що прихильники кремації дотермувались атеїстичних або антирелігійних поглядів: “Цікаво, що в Румунії прихильники ідеї кремації, за винятком Константина Тірона, не були противниками християнства або атеїстами. Румунські прихильники кремаціонізму були ідеалістами. Вони не уявляли собі, що Румунська православна церква буде гостро реагувати. У міжвоєнний період профіль прихильників кремаціонізму мало чим змінився, за винятком того факту, що поряд з прихильниками ідеї кремації, які належали до еліти, з’явилися люди, які походили й інших соціальних верств.”
Про труднощі, з якими стикалися румунські прихильники кремаціонізму розповість в продовженні Маріус Ротар: “Йде мова про фінансові труднощі. Будівництво крематорію “Cenusa” (Попіл) та застосування ідеї кремації стали можливими завдяки безпосередньої підтримки з боку мерії столиці. Щонайменше п’ять мерів підтримували цю ідею. Найвідомішим з них був Йон Костінеску, який був й міністром охорони здоров’я. Він був також головою “Товариства Попіл”. Кремація мала утилітарне значення, тобто спалювання тіл померлих безпритульних та бродячих осіб. У журналі “Священне полум’я”, як і в регістрах крематорію “Попіл”, згадуються випадки спалювання тіл померлих дітей.”
Маріус Ротар розповів також, у який спосіб розгорталися справи стосовно кремації після Другої світової війни: ”Той факт, що журнал “Священне полум’я” більш не виходив друком після 1945 року, відбився негативно на подальшому розвитку застосування ідеї кремації. Зростання популярності застосування кремації серед населення майже відсутнє, про що свідчать наступні цифри: у 1928 році було 248 випадків кремації, а у 1947 році — 552 випадки. Як бачимо досить незначний відсоток, як у міжвоєнний період, так і після Другої світової війни. Встановлення комуністичного режиму не спричинилося до збільшення випадків кремації, а навпаки, у 1953 році було зареєстровано лише 260 випадків кремації. Згідно статистикам ідея наявності нової людини, як і твердження, що комуністи ніби безпосередньо підтримували ідею кремації, не підтверджується. Лише у 1970 році поступово починає збільшуватися кількість спалювання тіл померлих, яка сягає апогею у 1980 році. Однак, це пояснюється також приростом населення Бухареста в цей період.”
З-поміж румунів, похованих саме у такий спосіб згадаємо славнозвісного історика релігій Мірча Еліаде, його послідовника Петру Куману, літературного критика Матея Келінеску, журналіста Фелікса Адерка, історика Адольфа Армбрустера, співачку Дойну Бадю, артистку Клоді Бертала, політолога Сільвіу Брукана, мовознавця Теодора Капідана, режисера Серджіу Ніколаєску. Проте, кремація й надалі залишається суперечливим й непопулярним способом, що застосовується в залежності від переконання та вибору особи.
