Комуністична репресія. Мучитель
Останнім часом, в Румунії, все частіше в пресі використовується резонансне слово: мучитель. Це сталося особливо після засудження тих, хто піддав політичних в'язнів страшним тортурам в 1950-х роках...
Steliu Lambru, 22.07.2019, 07:26
Останнім часом, в Румунії, все
частіше в пресі використовується
резонансне слово:
мучитель. Це
сталося особливо після засудження тих, хто піддав політичних в’язнів страшним тортурам в 1950-х роках. Але хоча слово має точне значення в
словнику, його
почали так би мовити неправильно використовувати, а саме через його використання стосовно всіх тих, хто працював у
в’язницях під час комуністичної диктатури.
Мучитель був, у
рівній мірі, жертвою
і катом. Деякі з невинних людей, які відбували свої покарання в комуністичних в’язницях, хотіли вийти з
тюрми. І через
фізичні недоліки або через їхній мерзенний характер, вони вирішили зробити
це за рахунок страждань
їхніх колег-в’язнів. Вони вирішили долучитися
до так званого «експерименту Пітешть», форми перевиховання, натхненної радянською теорією і
практикою. Людина, через безперервні тортури, змінювала свою особистість, принципи і
виховання.
Починаючи з 1949 року, у Пітештській в’язниці, перевиховання повинно було
стати експериментом, що мав поширитися на рівні суспільства. Ті, хто обрав такий спосіб ставлення
до своїх колег, були мучителі, а найвідомішим мучителем
був Еуджен Цуркану.
У архіві Центру усної
історії Румунського товариства радіомовлення зберігаються співбесіди з тими,
хто пережив «експеримент Пітешть». Політв’язнень Сорін Боттез, в інтерв’ю від 2001 року, після експерименту Пітешть залишився із
вадами мовлення:
«Це особливо сумна і незручна для мене тема. Незважаючи на те, що я є одним з небагатьох уцілілих, які не занепали під час цього процесу
і не зробили жодної поступки честі чи принципів, і я знаю, яким страшним був той період, тому я вагаюся засуджувати інших. За винятком тих, хто
врятував свою шкіру без того щоб бути катованим, замученим, а просто з огиди або боягузтву. Я їх
засуджую і хотів би бачити їх виставленими на позорище! А цього ніколи не станеться. Але має
бути зроблено чітке розмежування між тими, хто занепав під час
перевиховання, тобто, вони були замучені поза межі можливості витримування
мозку, тому що
це була справа мозку, а не м’язів або сухожиль. А іншими є ті, хто вдався до різного
роду мерзенностей заради невідомо яких обіцянок. Вони були великими лиходіями, ублюдками!»
Ми нерідко думаємо, що зло повинно
виглядати якось страшно.
Але це не так, воно виглядає як будь-яка людина. Арістіде Лефа зустрівся з катом Єудженом Цуркану, і в 2000 році він
розповів про нього: «Цурчану був вище директора, його боявся сам директор в’язниці, він ходив по в’язниці тримаючи при собі всі ключі, звичайно, з дозволом
МВС. Цуркану прогулювався
в’язницею,
організував катування, переміщував в’язнів з одного боку в інший, коли почалося фактичне
перевиховання. У той вечір коли ми покинули в’язницю, нас було приблизно 50 людей, і
тільки 18 з нас дійшли до лікарні. Чекаючи надворі в’язниці відбути на вокзал, надійшов до нас
Цуркану, зі своїм червоним обличчям від емоцій або гніву, я не можу вам сказати. У будь-якому разі, я запам’ятав його
обличчя. Він
пройшов попри нас, подивився у наш бік,і
можливо подумав:
Ах, я пропустив їх! Це був останній раз, коли я бачив Цуркану.»
В 2000 році, Йон Фуйке розповів як він був свідком страшних
сцен побиття в’язнів тим самим Цуркану: «Прийшли кати, які побивали нас. Нас доставляли до кімнати №4, де чекав на нас
Цуркану. Він стояв за столом, мав там піч, було тепло,
приємно, мрійливий
запах деревини. І там він зберігав доноси, показання, зізнання. Тобі
вимагали писати
показання. На
другий або третій
день приходив сам Цуркану і казав: Ну, що, це зізнання? «Чому не
зізнаєшся? І
починав вдаряти, одного в’язня навіть заставив ковтати свою сечу, я це бачив
власними очима.»
Якби не було свідчень і письмових джерел, більшість
людей подумали би, що мучитель є персонажем
роману жахів. На
жаль, справжні жахи минулого значно переважають літературну та кінематографічну
фантастику.
