Домашня сторінка » Панорамний огляд Румунії » Сторінки історії » Жінки в комуністичних в’язницях

Жінки в комуністичних в’язницях

Жінками в історії довгий час нехтували, але їх значення не поступалося значенню чоловіків. Жінки пережили найпотужніший досвід в історії, а в комуністичних в'язницях вони зазнали стільки ж страждань і пережили їх з однаковою мужністю, як і чоловіки...

Steliu Lambru, 26.07.2021, 06:55

Жінками в історії довгий час нехтували, але їх значення не
поступалося значенню чоловіків. Жінки пережили найпотужніший досвід в історії, а в комуністичних в’язницях вони зазнали стільки ж страждань і пережили їх з однаковою мужністю, як і чоловіки. Однією з найбільш
вражаючих історій є історія вчительки Юліани Предуц, яка походила з сім’ї Томи Арнеуцою, лідера антикомуністичних партизанів з Феґераських гір. У 1958 р. її
заарештували прямо у школі та
ув’язнили разом із усією родиною за звинуваченням у наданні підтримки партизанам. На момент арешту вона була на 6-му місяці вагітності, і частиною її тюремного
досвіду було народження доньки у Векерештській
в’язниці.

Незабаром після арешту, Юліану Предуц переправляють із Пітештської в’язниці до Бухареста, до в’язниці Векерешть, де вона народила дівчинку, яку назвала Лібертатя
Юстина. У 2001 році Центр усної історії Румунського радіомовлення мав нагоду записати інтерв’ю з цією героїнею: «Ввечері вони посадили мене в камеру №116, і, щоб перетворити
моє життя на справжнє пекло, залишили самою в турецькому туалеті з 6-ма отворами, які були майже
непомітними, будучи переповнені калом. Важкий тамтешній запах, час
проведений по дорозі із Пітештської в’язниці до страшної в’язниці Векерешть, очевидно, посилили мій страшний
біль, змішаний із важко уявленим почуттям голоду. Я відчувала дедалі більше, дедалі гнітніше, що закінчилися всі мої сили і терпіння.»

Юліана
Предуц боролася зі своїми страхами, із важкою долею, боролася з пекельним
механізмом комуністичної держави. Вона сиділа сама в камері і чекала пологів:
«Я намагалася набратися сил і сіла на ліжко. Відчувала, що за мною стежать через
дверне вічко. Через деякий час я уважно озирнулася, і страх промайнув мене.
Ліжка, складені до стелі, були у дивовижному розладі, ніби після ретельного
обшуку. На холодній, брудній цементові підлозі були свіжі сліди крові, брудної
вати, залишки калу. Я відчула як у сценах жахів, уявлених лише в романах,
присутність нечистої сили, що наближається до мене. Страх був таким великим,
тим більше, що з коридору лунали страшні звуки, як суміш людського стогону та блеяння
овець, виття дикого звіра, що лилося в камеру, де мене зачинили. Я раптом злякалася
смерті. Дитина так сильно вдаряла мене по животу, ніби хотіла втекти з пекла,
куди привели мене. Я залилася приглушеними сльозами, потоками сліз і не могла їх
зупинити».

І в тій безодні
відчаю запалюється надія для Юліани Предуц: «Страх став настільки болісним, що я почала молитися Богу вивезти мене з цієї землі страждань і темряви,
хоча я й знала, що грішу, бо носила в мені дитинку. Раптом із куточка камери в промені сліпучого світла з’явилася
свята постать скорботної Пречистої
діви Марії, яка сказала мені: «Чому ти боїшся? Ти не бачиш, що я з
тобою?» І раптово зникла на тому самому світлому промені,
залишивши в моїй душі стільки спокою. Дитина заспокоїлась, сльози дивом
зупинились, і камера тепер мені здалася іншою, звичайною тюремною камерою, в
якій надія повинна була подолати страждання. Поборовши свій жалюгідний стан, я
зібрала наповнені кров’ю та
гноєм ковдри, віднесла власними руками залишки калу у кут
камери, тим самим зробивши для
себе трохи вільного місця».

Містичний екстаз Юліани Предуц перетворився на людину. Людина, яка зберегла свою людяність у цьому всюдисущому пеклі: «Я хотіла вимити руки, але не було води. Я не наважилася постукати у двері, бо знала правила ув’язнення, але особливо тому, що знала, що вони мені відмовлять. Однак, сталося чудо! Вічко дуже легко відкрилося, і охоронець просунув мені чашку води, спокушаючи мене випити, а
потім мовчки закрив вічко. Я
помила руки і тихо сіла на край ліжка. Голос того самого охоронця покликав мене
до дверей. Він попросив
металеву чашку, в яку налив
трохи молока. З моменту арешту я не бачила молока. Він пошепки запитав мене, що я бачила, чому я заспокоїлася. Думаю, він дивився на мене через вічко дверей і бачив, що я
важко плакала, і прочитав на моєму обличчі страх, який охопив мене раніше. Я
сказала йому, хто приніс мені
спокій: Мати Милосердя. І тому, що я зрозуміла, що він був особливою
людиною порівняно з іншими
охоронцями, я запитала його звідки
лунають ті страшні звуки, що
посилювались на коридорі? Він
сказав мені, що всі камери цієї
частини в’язниці були переповнені хворими людьми, яким не залишилось
жити багато днів»