Домашня сторінка » Панорамний огляд Румунії » Світ культури » «Півтора принца», новий фільм Ани Лунгу

«Півтора принца», новий фільм Ани Лунгу

Світова прем'єра третього фільму румунської режисерки Ани Лунгу «Півтора принца» відбулася на цьогорічному Сараєвському кінофестивалі, а у вересні він вийшов у румунський прокат.

Corina Sabău, 03.11.2018, 06:57

Світова прем’єра третього фільму румунської режисерки Ани Лунгу «Півтора принца» відбулася на цьогорічному Сараєвському кінофестивалі, а у вересні він вийшов у румунський прокат.

У фільмі йдеться про харизматичну
трійку: розлученого батька, роль якого виконує актор Маріус Маноле, одиноку
жінку, роль якої зіграла Іріс Спірідон, та ґея, роль якого виконав
Іштван Теглаш. Вони живуть разом у звичайній бухарестській квартирі та між ними
виникає напруження, коли Ірис закохується в угорського письменника з
Трансільванії, роль якого грає Ласло Матрай.

Розповідає Ана Лунгу. «Фільм «Півтора принца» пов’язаний з моїми двома
попередніми проектами. Я маю на увазі свій підхід, тому що, якщо перший фільм «Черево
кита» я зняла з моєю подругою Аною Сель, цей фільм я здійснила з Іріс Спірідон, іншою доброю подругою. В обох випадках
ми вирішили написати сценарії, натхнені з реальних події в їхньому житті і з
самого початку ми вирішили, що вони гратимуть головну роль. І насправді, ми
спробували скоріше описати певний світ, певний соціальний прошарок, людей віком
близько 30-40 років, які все ще шукають своє місце в сучасному румунському
суспільстві. Це трохи збентежені, трохи неадаптовані люди. Саме тому я обрала
розлученого батька, ґея та одиноку жінку. Гадаю, що вони є характерними для покоління,
до якого належу я, покоління, яке як наголошено у фільмі, не дотримується класичних правил зрілості. Я намагалася не
судити, не робити оціночних суджень, але мені здається, що сім’я, в якій я
жила у дитинстві в її традиційній формі, все рідше зустрічається навколо нас. І
це інша тема, яка турбувала і надалі турбує нас, мене і співсценарістку
фільму Ірис Спірідон.»

Іріс Спірідон,
акторка і співсценаріст фільму, грає роль актриси з дуже особистим всесвітом: у дитинстві була закохана в Ісуса, читає одну книгу
в день і погоджується грати тільки у виставах, які мають незаперечну
культурну цінність. Говорить Іріс Спірідон. «Ми порушуємо у цьому фільмі майже
всі теми, які непокоять мене і Ану. Ми говорили про це протягом багатьох років
і саме тому ми та друзі з нашого оточення звикли говорити дуже відкрито про ці
речі. Наприклад, я не люблю говорити про банальності і дуже часто, навіть коли переді
мною незнайомі, я запитую їх про серйозні речі. Чи вони вірять в Бога, що вони
думають про кохання, як правило це серйозні теми. Досить часто люди бояться
таких питань, але мені здається, що це єдиний шлях не гаяти свій час. Ми
вирішили з Аною порушити у фільмі й тему смерті, ця тема давно не дає мені
спокою і присутня у всіх моїх виставах. Так вийшло, що під час зйомок померла
моя подруга, і це змусило нас в другій половині фільму ще серйозніше задуматися
над цим питанням. Але усе почалося з моєї дружби з Маріусом та Іштваном, і я
пам’ятаю, що написала Ані, що мені буде шкода втрачати подібні відносини. Я подумала,
що було б добре залишити їх десь, зберегти як нашу історію, тому що можливо ми
ніколи вже не будемо такими. Це була наша молодість і я захотіла якось зберегти ці
спогади.»

Про те як працювалося над фільмом, знятим друзями, з невеликим бюджетом,
без фінансової підтримку Національного центру кінематографії, в якому актори
грають себе, розповідає Ана Лунгу. «Як каже Ірис та жартує актор Маріус Маноле,
цей фільм ми репетуємо приблизно п’ятнадцять років відколи стали друзями. Що
стосується нашого методу роботи, то це сталося так: ми почали зйомки зі
сценарієм, який писали і переписували з Ірис близько двох років. Ми сміялися,
але, як і в будь-якій серйозній справі, були й важкі моменти, коли ми не знаходили
рішень для фільму. Ми створювали якусь ситуацію, репетували, знімали і вибрали
те, що нам здавалося добре. Таким був наш метод роботи. І гадаю, що брак коштів
може розглядатися з цієї точки зору як перевага, тому що у мене була дуже маленька
знімальна команда, а мені, як кінематографісту, дуже подобається працювати з невеличкими
командами. Крім того, я думаю, що це допомагає акторам бути максимально
натуральними.»