Церква-фортеця в селі Диржіу
Церква-фортеця в селі Диржіу, оголошена памяткою ЮНЕСКО в 1999 році, є однією з найважливіших в Трансільванії. Її було побудовано в 1270 році в романському архітектурному стилі, характерному тим часам.
Христина Манта, 11.01.2015, 01:05
Церква-фортеця в селі Диржіу, Харгіта, яку ще називають “Фортецею сала”, є єдиним памятником Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, який годує всю громаду, зберігаючи протягом багатьох століть в його стінах, зерно та дорогоцінні предмети селян. Диржіу це невелике село на півдні повіту Харгіта, в якому проживають більше тисячі душ, приховане у самому серці Підкарпатів Гомороаделор. У 19 км від міста Одоргеюл Секуєск, поблизу межі з повітами Брашов і Муреш, з пагорбів видніється в долині цей населений пункт, у центрі якого піднімається висока вежа укріпленої церкви, навколо якої тяжіє вся громада. Хати, пофарбовані в різні яскраві кольори, випромінюють нотки оптимізму, що не залишається непоміченим навіть у похмурні або морозливі дні.
Місцеві жителі, в основному угорці унітарії-протестанти, є спокійними людьми з посмішками на устах і створюють навколо них позитивну атмосферу. Займаються сільським господарством, тваринництвом, переробкою молока та дерева. Здається, нічого не може збити їх з пантелеку, бо, кажуть вони, їх століттями вже охороняє “церква-фортеця”. У прохолодних кімнатах бастіонів церкви-фортеці Диржіу висять на дерев’яних “цвяхах” успадкованих від батька до сина мясо, ковбаса, копчена шинка і сало селянів. Кожна сімя має принаймні один цвях, і той, хто має більше, вважається багатим. Важливість “цвяха” для майбутніх сімей пояснюється легендою столітньої давності про одну дівчину та її обранця, легенду, яку місцеві жителі розповідають будь-якому новоприбулому.
“Дівчина з Диржіу, яка працювала наймичкою у хаті бухаретського бояра, запитала свого коханого односелчана, який хотів одружитися з нею, яке у нього багатство. Хлопець відповів: “Я, можливо, не найбагатший у селі, але у мене є шість цвяхів!” І дівчина навіть не задумуючись, пішла за нього заміж”. Щосереди, під спів півня – відповідно до правил, встановлених в середньовічні часи і дійсними й нині — церкв’яні дзвони починають бити, оголосивши, що селяни можуть відкрити ворота фортеці і приходити щоб запастися їжою на наступний тиждень. Цей унікальний звичай, що зберігаються протягом сотень років, зачаровує туристів з усього світу, які приїжджають відвідати знамениту укріплену церкву з Диржіу. Відвідувачі можуть взяти участь в “церемонії сала” кожної середи, за умови, щоб оголосити про свій намір кілька днів раніше. Унікальним є той факт, що бажаючі можуть забронювати місце по телефону, навіть із-за кордону, і в обмін на 6 євро можуть покуштувати зі смачних продуктів. Спочатку їм подають палінку із сливи, що пробуджує апетит, а потім овечий сир, шинку, копчене традиційне сало.
Церква-фортеця в селі Диржіу, оголошена пам’яткою ЮНЕСКО в 1999 році, є однією з найважливіших в Трансільванії. Її було побудовано в 1270 році в романському архітектурному стилі, характерному тим часам. Часті напади упродовж бурхливої історії потребували її укріплення за прикладом саксонських укріплених церков кінця XV століття і початку XVI. Церква була перебудована і прикрашена готичними арками. В XVI столітті були побудовані і оточуюча камяна стіна заввишки шість метрів, пять бастіонів і 38-метрова вежа з двома дзвонами. Найбільш цінними предметами церкви є цегла, що датується 1400 роком – одна з найстаріших в Карпатському басейні — що була вбудована в південній стіні всередині церкви і на якій написано рунічними символами текст “Микола, священник Диржіу” і настінні фрески, намальовані в 1419 році Павлом – сином Штефана Унга, виявлені сто років тому. На неоштукатурених стінах, хоча в значній мірі пошкоджених, можна побачити фрески, що зображують “Легенду короля Владислава” Угорщини, “Навернення апостола Павла” або “Мучеництво 10.000”, які на думку фахівців є найбільш вражаючими творами середньовічної Трансільванії. Перші ворота до укріпленої церкви знаходяться біля вхідної башти. Другі ворота, середні, на відстані близько чотирьох метрів від перших, були іншою лінією оборони на шляху ворогів. Над нею можна побачити і сьогодні канаву, якою селяни, які знаходили притулок у подвір’ї церкви, метали киплячу смолу, олію чи окроп на нападників. У церкві був улаштований і Музей із шкільними лавками столітньої давнини, возами, знаряддями, старими меблями, сільськими предметами побуту, які чарують туристів.
