Народний весільний костюм
Неймовірні почуття охоплюють, тебе коли ти ступаєш на поріг Етнографічного музею монастиря Немеєшть. І не тому, що це монастирський музей, а тому, що за експонатами тут криються сотні днів роботи над кожним виставленим народним костюмом.
Ana-Maria Cononovici, 14.12.2021, 06:31
Неймовірні почуття охоплюють, тебе коли ти ступаєш на поріг Етнографічного музею монастиря Немеєшть (що знаходиться в Арджеському повіті, південно-центральна Румунія). І не тому, що це монастирський музей, а тому, що за експонатами тут криються сотні днів роботи над кожним виставленим народним костюмом. Експозиція музею переносить в неймовірний світ з весільними кортежами, що складаються з сотень манекенів, одягнених з ніг до голови в традиційний одяг.
Монахиня Лучія Неделя, настоятелька монастиря Немеєшті, розповіла про початки цього музею: «У мене виникла ідея створити невеликий музей, але ми не мали, що в ньому виставляти. Одного разу я поїхала до мами, знаючи, що я походжу з родини з традицією, де народний костюм був завжди на почесному місці. Коли розповіла мамі, чим я хочу займатися, мама сказала мені, що віддає мені всі народні костюми, крім одного, в якому вона хотіла б бути похованою. Я розповіла мамі про цінність народного костюма, сказала, що це традиція, це візитівка румунського народу, яку потрібно зберігати і популяризувати. Сказала, що, насамперед, для мене цей костюм має художню цінність, потім – сентиментальну цінність, і пішла настільки далеко, що сказала, що він має й духовну цінність. Для мене він ніби ікона. Не памятаю все що я тоді наговорила мамі, але врешті-решт вона віддала мені всі народні костюми. А потім я попросила її спитати й інших у церкві, чи не хочуть вони подарувати народні костюми для музею. Я сказала, що усі, хто подарує народні костюми, будуть занесені до книги засновників монастиря, їх імена поминатимуть на святій Літургії. І моя мама переконала багатьох бабусь.»
Наречений та наречена, їхні сестри, їхні батьки, дідусі й бабусі, хрещені батьки, священик і диякон, усі вдягнені у святкові костюми, представлені у кімнаті, де відбувається перше весілля. Настоятелька монастиря розповідає: «На першому весіллі маємо народні костюми 130, 150, 150, 130, 160, 150, 160 -річної давності. У мене є марами (н.р. тонка вуаль, якою жінки покривають голову, коли одягаються в національний костюм) яким 200 років, 150 років. Маємо й марами, зроблені нашими черницями, у нас є майстрині голки, завдяки яким наша слава вийшла далеко за межі Румунії. У церкві можна побачити святу Епітафію, вишиту на замовлення королеви Марії, золотими та срібними нитками тут у монастирі нашими черницями. Її Величність замовила, купила, а потім подарувала її монастирю, щоб черниці могли робити інші шедеври.»
Потім, виявивши, що у неї також є стара обгортка (фота) дружини священика, вона облаштувала друге весілля – сина священика, з ще одним вражаючим показом традиційних костюмів, з багатою вишивкою, багатим мереживом небаченої краси. Усі предмети народного одягу були добре випрані та випрасувані, щоб повернути їм колишній блиск, як розповіла настоятелька Лучія Неделя: «Іноді, ми робили це 5-6 разів: прали дощовою водою, домашнім милом. Якщо з першого не виходило, робили це вдруге, утретє, поки не отримували бажаного результату, тобто того вигляду, в якому ви їх бачите зараз.»
Також за допомогою своєї матері настоятелька Лучія Неделя взула манекенів у личаки і почала описувати весілля у віршах, ілюстроване манекенами. «Після того як я облаштувала перше весілля, коли прийшла додому мама згадала своє дитинство, вірш і заспівала мені пісню та сказала, що, можливо й мені варто спробувати написати кілька віршів до моєї виставки весілля. І так мені прийшла на думку ця ідея, я почала з першого весілля, потім взялася за друге, а після того, як закінчила вірші, презентацію музею у віршах, спробувала написати перший вірш про Святого Василя. Так я написала книгу про життя святих у віршах, і якщо мені Бог допоможе та я буду здорова, напишу й другий том.»
Й оскільки в музеї можна побачити вишиту в цьому монастирі вишиванку, яка була нагороджена на Всесвітній виставці в Парижі в 1889 році, з нагоди відкриття Ейфелевої вежі, монахиня Лучія Неделя розповіла й про інші унікальні експонати: «Ця вишиванка отримала тоді золоту медаль. Теж тут я створила куточок для своїх попередниць, наприклад настоятельки, яка прийняла мене в монастир 46 років тому. Вона одягнена в справжнє мохерове вбрання, виткане тут, у монастирі, якому понад сто років. Так само ми маємо історичну особистість: черницю Міну Хочоте, яка взяла участь в обох світових війнах. Вона була особливою людиною, атиповою для звичайної жінки. Вона була харизматичною, мужньою, сильною, розумною та безкорисливою. У першу війну була на передовій, в окопах, вивозила поранених, возила їх у госпіталь, в лазарет або надавала медичну допомогу на місці. Вона добре знала медицину і поділилася своїми знаннями з місцевими лікарями. За всі заслуги отримала Пам’ятний хрест про війну, нагороду для учасників Першої світової війни, засновану указом короля Фердинанда І від 8 червня 1918 року. Крім цього вона отримала чимало медалей, відзнак і патентів, серед яких найголовніша — Орден Зірки Румунії, вища державна нагорода Румунії, яку отримали лише три жінки.»
У музеї також представлений повсякденний одяг жителів села та народні костюми жінок за віком і статусом, молоді жінки в різнокольорових хустках, заміжні – з квітчастими хустками, але на чорному тлі, а монахиня Лучія Неделя радісно розповідає у віршах історію кожного костюма.