Грушівський монастир
На правому березі Тиси, у місцевості Грушово (рум. Перь), на початку XIV чи навіть у XIII ст., був монастир, збудований воєводською родиною Драгошештів.
Христина Манта, 13.08.2014, 02:02
На правому березі Тиси, у місцевості Грушово (рум. Перь), на початку XIV чи навіть у XIII ст., був монастир, збудований воєводською родиною Драгошештів. Перед тим як Сас Воде та його сини Балку і Драг звели перший монастир у Грушово, в цих місцях, з давних часів жили ісихастські громади; вкінці XIII ст. був завнований невеличкий скит, під покровительством попередників Драгоша Воде. У першій половині XIV ст. зібралися тут кілька монахів, скиту подаровано землі і будівлі і упродовж часу він стає важливим марамуреським монастирем. Воєводи Балку і Драг, племінники Драгоша Воде, подарували монастирю майно, землю і звели тут кам’яну церкву, а 13 серпня 1391 року, на їх звернення, монастир отримав ставропігійський статус від патріарха Константинополя Антонія IV. Від тоді, упродовж 312 років, Єпископство румунської православної церкви на Мараморощині діяло в монастирі Грушово.
Зараз Грушово це село в Україні, Тячівському районі, Закарпатській області. Коли виникло село і звідки походить його назва, невідомо. Село Грушово та Грушівський монастир на його території вперше згадуються в історичних документах як спалені золотоординськими нападниками у ХІІІ столітті, а в 1307 році – як відроджені. Впродовж ХІV століття Грушово належало марамуреським воєводам, а від 1404 р. – Грушівському православному монастирю (в 1390 році засновано Грушівське абатство).
На думку окремих вчених, монастир у Грушові міг бути заснований ще в ХІ ст. За свідченням істориків ченці Грушевського монастиря після відходу татар скаржилися королеві Угорщини Бейле ІV (1215-1270), що при нападі татар пропали всі їх документи і грамоти і було пограбовано монастирське майно”. У 1391 р. монастир отримав від Константинопольського Патріарха Ставропігію. Згідно з цим документом монастирю були підпорядковані всі русини і волохи, які жили в Марамороському і Угочанському комітатах. Таким чином, з ХІІІ століття існує письмова згадка. У 1491 р. угорський король Владислав ІІ видав грамоту, якою підпорядкував Грушевський монастир Мукачівському єпископові.
В історії румунської літератури, Грушівська друкарня займає видне місце: заходами й коштами семигородського князя Юрія І Ракоці (Rаkoczy 1631 — 1638 рр.) видано в цій друкарні першу волоську книжку — переклад Нового Завіту. Теж тут діяла школа для оволодіння майтерністю каліграфії, і де були вперше скопійовані та перекладені на румунську мову “Псалтирь”, “Євангеліє” та “Діянна Апостолів”. У ХVІІ столітті монастир перетворився на центр першодрукарства “руською” мовою на Закарпатті. Його заснував Фіоль Івайполь – словянський першодрукар, котрий видав в 1483-1491 рр. в Кракові перші східно-словянські книги кирилічним шрифтом.
Грушевський монастир перестав існувати в кінці ХVІІІ ст. Тоді він був захоплений кальвіністами, пограбований і повністю знищений. Після цього село перейшло у власність феодалів Довгаїв. У січні-грудні 1919 року Грушово перебувало у складі Румунії, з грудня 1919 року – Чехословаччини. З 1945 року – у складі України. Зараз тут діє чоловічий монастр. З 2006 року в Грушові постійно проживають монахи. Нині на місці монастиря стоїть кам’яний хрест. Кажуть, що 1997 року на цій горі почали з’являтися чуда. Один із мешканців Грушова зрубав 150-річну яблуню, яка росла на тому місці, де стояв монастир, а коли розколов її, то побачив усередині хрест. Це був знак, що руїни потрібно розкопати. Розкопки монастиря розпочалися 1997 року, коли науковці з Ужгороду та Бая Маре (Румунія) віднайшли фундамент і підвальне приміщення. Також були знайдені 4 богословні книги й “Буквар” закарпатських послушників. На півтораметровій глибині також виявлені старовинні фрески, коричневі уламки стін, залишки кераміки та нетлінні останки.
Місцевість Грушово належить зараз Україні, але на лівому березі Тиси, у Румунії на околиці села Сепенца, мешканці Мараморощини збудували у 1997 році дерев’яну церкву, яка б згадувала про давній монастир та єпископство. В гарному дендрологічному парку була зведена найвища в Європі дерев’яна церква, 75-метрової висоти. Збудований священником Григорієм Луцай за проектом архітектора Дорела Кордоша, Монастир Сепинца-Перь прийняв в 2005 році, громаду черниць, яка продовжила будівельні роботи. Вежа монастиря видна з відстані пять кілометрів і через Тису і нею можуть милуватися також румуни з Закарпаття, частини Мараморощини що зараз в Україні. Сьогодні в монастирі проживають шість монахинь. Заввишки 75 метрів, церква монастиря Сепинца-Перь займає зараз 3-е місце серед церков Румунії, після Тімішорського православного собору та Клузької Церкви Святого Михайла.