Ювілейний симпозіум «Від Марамурешу до Штюки»
У селі Штюка Тіміського повіту відбувся 11 вересня ювілейний симпозіум «Від Марамурешу до Штюки», організований Союзом українців Румунії.
Христина Штірбець, 22.09.2022, 09:05
У селі Штюка
Тіміського повіту відбувся 11 вересня 2022 року ювілейний симпозіум «Від Марамурешу до
Штюки», організований Союзом українців Румунії. Йде мова про виповнення 55
років відколи до цього села прибули перші українці з Мараморощини, зокрема з сіл Русь Поляни та Кривий у пошуку кращого життя.
Микола Бензар,
директор Середно загальноосвітної школи Штюка, де
викладається українська мова, подає деталі про проведення цього заходу: «11 вересня 2022 року
українці села Штюка Тіміського повіту відзначили 55 років від свого переселення з
марамороської землі. Свято розпочалося круглим столом, на якому було
представлено коротку історію українців села Штюка та деякі віхи з історії
українців Банату. На цьому заході були присутні важливі гості, серед яких голова Союзу українців Румунії, депутат Микола-Мирослав Петрецький, його радник Александру Мочерняк, голова Тiмішcької філії СУРу Юрa Глеба, голова
Жіночої організації Тіміш Міхаєла Бумбук, представник молодіжної організації
Тіміш Б’янка Гинда, голова філії Арад Гаврилo Микулайчук. Також взяли участь і
голови місцевих організацій та інспекторка з української мови у Тіміському повіті Марія Сабо Кондpей. Від організаторів були присутні: мер села Штюка Василь
Бежeра, я, директор школи Микола Бензер, вчителька Валентина Бензар, та голова місцевої організації СУРу Штюка Сорін Лaвер. 55 років тому переїхали сюди перші українці
з сіл Русь Поляни та Кривого. Вони шукали кращого життя. Потім вони тут
працювали, будували нові помешкання, модернізували село. Сьогодні тут
проживають понад 2200 осіб, тобто більшість українців Банату. У нас тепер
300 дітей у садочках та школах, а 70 учнів ходять до ліцеях у місто Лугож. Можна
стверджувати, що ми тут багато працюємо але живемо краще. У своєму виступі пан
депутат відмітив цінність цієї події. Свято продовжилося концертом
українських пісень і танців, в якому взяли участь багато виконавців з Банату,
Арад та Марамурешу. Наше свято було прекрасним.»
Під час
круглого столу було представлено історію місцевості, починаючи з 1585 року,
коли поселення вперше згадується в судовому рішенні щодо права власності на
територію під назвою Дамбовиця, а пізніше, у 1786-1787 роках, німецькі
поселенці перейменували його в Ебендорф. До початку 1970-х років більшість
мешканців були німецького походження, з 1969 року в населеному пункті оселилися
етнічні українці зокрема з повіту Марамуреш, які на сьогодні становлять
більшість жителів цього населеного пункту. Більшість етнічних німців емігрувало
до Німеччини. Нині населене переважно українцями село має назву Штюкa. Ceлo
Штюкa зазнає повного розвитку і гармонії. Тут було збудовано нові будинки,
українську православну церкву, будинок культури, середню загальноосвітню школу, звідки
чимало дітей продовжують навчання в українському відділу Теоретичного ліцею
імені Юлії Гашдеу в місті Лугожі. Учасники круглого столу також обговорили
актуальні проблеми, які постають перед громадою, та можливість підтримати
людей, зберегти традиції та заохотити учнів до вивчення рідної української мови.
Інспекторка з
української мови в Тіміському повіті Марія Сабо Кондpей також була присутня на
святі українців в селі Штюка. Вона родом з Русь Поляни Марамуреського повіту,
але прибула до Банату 25 років тому: «Участь у симпозіумі під назвою «Від
Марамурешу до Штюки» відродила глибокі почуття дитинства та юності в мене.
Організація цього заходу виводить українську ідентичність на перший план: те що
ми є, ми несемо з собою та несемо вперед. Міграція жителів Марамуреша до Штюки
протягом понад 55 років принесла цій території цінність та автентичність.
25 років тому я також приїхала до Банату переважно через клімат, мені більше
подобається клімат Банату, який тепліший, але я люблю також відпочивати у
Марамуреші. Коли я переселилася до Банату я взяла зі собою все що було
українське й передала далі мову, культуру, ідентичність.
Мій батько, 30 років тому, заснував першу місцеву організацію Союзу
українців Румунії у селі Бетхаусен. Практично від батьків я навчилася любити
свою українську рідну мову та культуру. Так як великий український поет Тарас
Шевченко говорив: «Учітеся, брати мої! Думайте, читайте, І чужому научайтесь, −
Свого не цурайтесь: Бо хто матір забуває, Того Бог карає», хочу сказати, що хто
забуває свою мову, хто забуває свою культуру, хто забуває свої предки, той не
вільний. Українці, які переселилися до Банату, в тому числі до Штюки, вони
тримають і живуть своєю культурою, традицією, не забувають про своє давнє і
передають все своїм діточкам. Я думаю, що тут кусочок Марамуреша у Банаті. І ми це показуємо щоденно.»
Навчає дітей
українську рідну мову та плекає прадідівські традиції в селі Штюка й вчителька
Міоара Чінар, яка прибула до Штюки Тіміського повіту з Русь Поляни Марамуреського повіту: «Я викладаю українську мову у початкових класах та
музику в старших класах вже понад три роки. Я дуже люблю це покликання тому, що
мені подобається навчати учнів. Я приїхала до Штюки у 2012 році разом з
чоловіком, який є священником Православної української церкви села Штюка. Мені
дуже подобається це село, тому що воно багате на традицій та звичаї. Люди
вірять в Бога, а село дуже гарне з багатьма можливостями. Люди приїхали сюди з
Русь Поляни, Кривого та Рускови Марамуреського повіту. Село розташоване
неподалік від міста Лугож, де навчаються учні у коледжах та ліцеях. Я готую
дитячий гурт «Веселі діточки» і ми беремо участь у багатьох фестивалях та
конкурсах. Учні отримують призи та дуже задоволені. У неділю, 11 вересня, діточки
співали на фестивалі наступні пісні: Ой у лузі червона калина, Зеленеє жито, зелене, Ой у гаю при Дунаю. Гурт
налічує 15 діточок і раз в тиждень робимо репетиції. Я дуже люблю це село та
школу. Дякую Богові за все, за те, що він мене благословив тут жити.»
У культурному заході в Штюці взяв участь і вчитель історії Михайло Васильків, який приїхав разом з дружиною, яка за фахом теж вчителька історії, в Тімішоару з Одеси на початку липня. Він поділився своїми враженнями від участі у культурному заході: «Щиро вітаю всіх українців, тих, хто вже давно проживає на румунській землі та є громадянами цієї держави, та українців, що отримують тимчасовий прихисток в Румунії по причині війни, яку розв’язала путінська Росія. Ми були приємно вражені чудовим містом Тімішоара, її архітектурними пам’ятками, парками, доброзичливими жителями Тімішоари, які надали нашій сім’ї, як й багатьом іншим біженцям з України все необхідне для нормального життя. У перші дні перебування в Тімішоарі, за порадами друзів, ми завітали в Український культурний центр. Там ми познайомилися з чудовими людьми, керівником центру паном Юрієм Глебою та його колегами, пані Міхаєлою та Ліліанною. За два місяці перебування в Тімішоарі ми взяли участь у батьох заходах, організованих Союзом українців Румунії, а нещодавно наша, так би мовити українська делегація з Тімішоари, взяла участь у ювілейному симпозіумі «Від Марамурешу до Штюки». Відбувся цей симпозіум у дуже мальовничому цікавому населеному пункті Штюка, яке розташоване недалеко від Тімішоари. Треба сказати, що у ході цього симпозіума ми познайомилися з багатьма керівниками СУРу, зокрема з головою СУРу, депутатом паном Миколою-Мирославом Петрецьким, керівниками осередків СУРу. Також були присутні тут, звичайно, творчі колективи та місцеві жителі. Ми з задоволенням переглянули концертну програму за участю багатьох творчих колективів з різних куточків Румунії. Було дуже приємно, що і старше покоління українців, які оселилися на румунській землі вже десятки років тому, й їх діти та внуки не цураються материнської української мови. Всі концертні номери. а в основному були українські народні пісні, виконані з любов’ю та душевним трепетом. І було по-людськи просто дуже приємно. Мені теж випала честь, я виконав дві пісні (Хрещатик та Я так хочу додому). Одна з них, на жаль, дуже сумна, яка присвячена подіям, які відбуваються в Україні, пісня Павла Зіброва «Я так хочу додому», але ми впевнені, що все таки ми дійсно через деякий час поїдемо додому і на нашій землі буде мир.»
Слід уточнити,
що перші українці прибули до Банату ще на початку 20 століття зі Закарпаття та
Галичини, зокрема з районів Хуст, Мукачево та Міжгір’я. Друга і третя хвиля українського
населення, яке прибуло до банатського регіону відбулась після Першої та, відповідно, Другої світових війн. Йде мова про біженців, які врятувалися від
радянської влади. Четверта хвиля еміграції мала місце після 1960 років, зокрема
під час комуністичного режиму, коли до Банату приїхали українці з Буковини та
Мараморощини. Можливо слідує п’ята хвиля міграції, а саме переселенців з України, які втекли від війни та знайшли прихисток у Румунії, в
тому числі у Банаті.
