Вшанування пам’яті Івана Федька у Сату Маре
Вшанування пам'яті першого україномовного прозаїка у Румунії Івана Федька відбулося 20 квітня 2023 року в місті Сату Маре. Іван Федько є автором першої книги українських оповідань «По новому шляху», яка вийшла у світ у видавництві Критеріон у 1960 році.
Христина Штірбець, 10.08.2023, 06:14
Вшанування пам’яті першого україномовного прозаїка у Румунії Івана
Федька відбулося 20 квітня 2023 року в місті Сату Маре. Цього року Івану Федьку
сповнилось би 85 років, однак смерть обірвала життєву і творчу дорогу
письменника, коли йому тільки що минуло сорок років. У вшанувальних заходах, присвячених Івану
Федьку взяли участь представники Союзу українців Румунії, Сату-Марського повітового центру збереження та популяризації традиційної культури, члени
фольклорного ансамблю Бухарестської філії СУРу «Перемога» та
бухарестського фолк-гурту «Брумаріада», й не востаннє, донька й внучка
письменника Віолета Морар та, відповідно, Іріс Адіна Морар.
Генеральний секретар СуР-у та голова
Сату-Марської філії СУРу Ірина-Люба Горват подає деталі про відзначення 85-ї
річниці від дня народження Івана Федька: «Вшанувальний захід, присвячений
українському письменнику Івану Федьку був організований Сату-Марським
повітовим центром збереження та популяризації традиційної
культури та Сату-Марською філією Союзу українців Румунії.
Захід розпочався біля меморіальної дошки встановленої на честь відомого
українського письменника на фасаді Сату-Марського будинку вчителів,
де він тимчасово працював. Тут я представила кілька аспектів з життя й
творчості Івана Федька, відмітивши його роль у розвиток української
літератури і не лише. Іван Федько є автором першої книги українських оповідань
По новому шляху, яка вийшла у світ в Бухарестському літературному видавництві
Критеріон у 1960 році. Книга була написана в період, коли українська література
в Румунії робила перші кроки до свого становлення. Іван Федько народився у
селі Верхня Рівна Марамуреського повіту, але він працював з 1967 року та до
кінця свого життя 13 вересня 1979 року, в місті Сату Маре. Саме тому ми щороку
організовує тут вшанувальний захід, присвячений йому постаті. Культурний
захід продовжився у приміщенні
Повітового центру збереження та популяризації традиційної
культури, де про літературний доробок Івана Федька та про його великий внесок у
розвитку української літератури та українства Румунії, а також літератури
Румунії, говорили письменник Михайло Трайста, голова Бухарестської філії СУРу,
директор Сатумарського
повітового центру збереження та популяризації традиційної
культури Роберт Ласло та директор ТV1 Сату-Маре та радник
Сату-Марської філії СУРу Фелічіан Поп. Зворушливі слова промовила донька
письменника Віолета Морар, яка представила постать Івана
Федька з точки зору родинних спогадів. Літературний талант Івана Федька успадкувала
його внучка Іріс Адіна Морар, дуже талановита поетеса, авторка вже 2 томів
віршів, яка в свою чергу розповіла про видатну особистість свого дідуся. Під
час культурного заходу виступили фольклорний ансамбль Бухарестської філії СУРу
«Перемога – Вікторія», який виконав кілька українських пісень та бухарестський
фольклорний гурт «Брумаріада». Завершився вшанувальний захід присвячений Івану
Федьку покладанням вінків до могили письменника на кладовищі, розміщеному на
вулиці Родней у місті Сату Маре. Ми дуже задоволені, що так багато людей
прийшли вшанувати пам’ять Івана Федька з нагоди 85-річчя від дня його
народження, тому що дійсно який заслуговує всієї нашої поваги.»
Директор ТV1 Сату Маре та радник
Сату-Марської філії СУРу Фелічіан Поп розповідає про те, чому був організований
вшанувальний захід, присвячений Івану Федьку, саме в місті Сату Маре: «Український
письменник Іван Федько, народжений у Верхній Рівні Марамуреського повіту, викладав румунську мову та літературу в Ліцеї
№3 у Сату Маре. Він працював також в Сату-Марському будинку вчителів. Повітовий центр
збереження та популяризації традиційної культури щороку у своєму плані
культурних подій, передбачає відзначення пам’ятних дат і ювілеїв, як наприклад Івана Федька. 15 квітня виповнилося 85 років від дня народження
Івана Федька. Ми вважали за потрібне відзначити цю важливу дату як для
української, так і для румунської літератури, і разом із Союзом українців
Румунії ми організували ряд заходів, щоб віддати шану пам’яті Івана
Федька. Для нас важливо те, що Іван Федько є творцем сучасної української
літератури в Румунії, виразником новаторства літературної мови. Він був дуже
популярною та відомою людиною і був дуже добре сприйнятий румунськими літературними
кружками. До речі, він сам переклав окремі свої оповідання, написані українською
мовою, на румунську, що свідчить про його відкритість й до румунської культури.
Думаю, що він вважав себе своєрідним містком між українською та румунською
літературами.»
Старша донька письменника Віолета Морар представила Івана Федька з точки зору родинних спогадів, а
саме як люблячого батька та зразкового чоловіка: «Доброта, залучення і почуття гумору були
основними, домінуючими рисами, які робили його особливим. Крім спокою в очах і відкритої усмішки, батько завжди
виявляв особливу лагідність. Спокій і тепло його душі зробили його найкращим і
особливим батьком у моїх очах і в очах моєї молодшої сестри Нарциси, і він
справді був таким. Він знав, як нас розговорювати та потішувати, але він також знав, як
показати нам, коли ми не мали правди, не завдаючи нам клопоту. Він знав, як пояснити
нам, що означають труднощі життя, але також знав, як примирити нас, коли
найбільші проблеми дитинства та юності, нібито, завдавали нам клопоту. Я чітко пам’ятаю, як у дитинстві
я хвилювалася, що ніколи не знайду такого турботливого і люблячого чоловіка, як мій батько, я
думала, що він забрав всю любов цього світу,
щоб віддати її нам, тобто нашій мамі, Віоріці, мої сестрі – Нарцисі, та мені – Віолеті, – букет квітів
його життя. Я також з великою приємністю пригадую, як мій батько
супроводжував мене кожного року на початку літніх канікул до дідусів, до Верхньої Рівне, де я
народилась і забирав мене на початку вересня, коли я ледь розлучалася з друзями, з моєю бабусею і вуйком Юрою та моїми двоюрідними братами Артуром та Ігорем. Його секретною зброєю
було слово, добре слово, солодке слово, терпіння й відданість. В книзі «Новели» батько залишив
мені автограф. Він написав, що хоче, щоб я стала кращою за нього. Він мав на
увазі письменництво, тому що відчув у мені любов до письма та творчості. Його талант успадкувала не я, а Іріс, моя дочка, яка
нещодавно випустила свій другий том віршів під назвою «Нерівні почуття». Він легко заводив
друзів, люди були раді мати його поруч. Я пам’ятаю, як він розповідав мені та
Нарцисі про дружбу, про те, що це їжа для душі та що справжня дружба виходить за
межі неба. Я хотіла би, щоб він міг перелетіти небеса і насолоджувати наші дні,
як тільки він умів це робити, але він зарано пішов. Мені було 18 років, Нарцисі
– 13. Він пішов занадто рано. Минуло багато часу, поки спокій його обличчя
перестав вкрадати наші сльози й лише тоді ми зрозуміли, наскільки сильна є і
залишиться пам’ять про нього в наших душах. Так, тату, ми пишаємося тим, що
ти був і є нашим, так само, як ти пишався б нами, нашими родинами, своїми
красивими та розумними онуками, Флавієм та Іріc, твоїми нащадками, наділеними якостями й твоїм талантом, з
якими з любов’ю і побожністю живляться, щоб виростати гарно і відповідально.»
Ми запросили голову Бухарестської
філії СУРу, письменника Михайла Трайсту, який родом теж з Верхньої Рівне,
прочитати фрагмент з творчості прозаїка Івана Федька. Михайло Трайста вирішив
зачитати фрагмент новели «Син».
« – Незабаром
мене покличуть!
– І що ти казатимеш?
– Ще не знаю.
Стоять обидвоє на
довгому коридорі суду, він з висковим обличчям, а вона ніби пригорщами наклала
зморшкина чоло. Сунуть повз них люди, розпитують і розмовляють про різне, сваряться
чи сперечаються, а вони стали біля вікна, крадькома спостерігають одне за
одним, обоє затоплені думками про власне життя, та, ось, один не дає другому жити спокійно.
Це були Калина і Степан, сестра і брат.
Вчора по обіді, коли стрінула Калина брата в дверях і побачила, як він виглядає,
зрозуміла вмить, що з ним знову щось трапилось. А він присів край дверей на
стільчику, глянув на неї своїми зеленими очима і лише вона зрозуміла, скільки
почуттів містили в собі ті очі й той погляд. Старша за Степана на п’ять років, Калина
виростила брата на своїх руках, бо мати
при пологах померла, а батько снував сюди й туди всіма закутками країни, де
заробіток був кращий. Тож й на Калину припала доля молодшого брата. І вона носила
його за собою, годувала чим Бог дав. Деколи й пестила, бо так створено людину,
аби вона виражала ті почуття, яких сама не зазнала в певну пору життя. А кому
її було пестити? Прийшла на світ першою в сім’ї і дивилася широкими запитливими
очима, чому ж то батько кидається на всі боки, аби на прожиток заробити, а мати
бере сапу на плечі і йде до сусідки, щоб відробити вчорашнє сапання. Тож кому
взяти на руки Степана і заспівати йому
колискової та приголубити так, як ніколи її не голубили і не співали?
Виростаючи вдох, допомагали одне
одному, радилися, тішились успіхами і
смутились при невдачах, навчалися
пізнавати світ та людей. Коли Калина виходила заміж за Георгія, порадилась і з
ним, чи правильно поступає.
– Гей випиває частенько, – відповів він. – Та коли ви любитусь, то все може гаразд
влагодитись.
І справді Георгій перестав частенько
заходити до корчми, зайнявся своїм господарством та сім’єю. А коли почали будувати у близькому містечку металургійний завод, то
найнявся там робітником, а через кілька років перейшов з сім’єю жити до міста. Степан, залишившись жити на
невеличкому батьківському господарстві, подався і собі працювати до міста, та
жити туди де переходив.
– Не годиться продавати батьківську хату, – відповідав.
– Та й старого на кого ж залишити.
Їхав вранці до міста на роботу, а
ввечері вертався додому. Коли одружувався з Оленою, й собі порадився з сетрою.
– Дівка вона непогана, але чомусь занадто мовчазна,
відлюдкувата якась. І багатства у неї – що
кури несуть. Та коли любиться.
– Менше буде сварки в хаті. А що небагата, то не біда, лиш би роботяща та приязна.
Батько не вмішувався в
їхній вибір: ні радив, ні відраджував. Життя, здавалось, увійшло в своє русло, несучи їх на своїх хвилях у вічне
завтра. Тільки Степан почав з часом
сумувати: дітей в них не було. Ходив з Оленою до лікарів, посилав на
курорти – даремно. Тому й дивився деколи із заздрістю на сімю сестри, яка
привела на світ аж чотирьох: двох
хлопців і двох дівчаток, одне від іншого
гарніше. Коли навідувався до них, а заходив часто, виймав з кишені цукерки і
розділяв дітям. Ті бігали навколо нього, лазили по колінах, розказували різні свої
пригоди.
Калина дивилася співчутливо
на брата, а одного разу таки сказала:
-Ти всиновив би якогоось хлопчика, все-таки на старість буде поміч.»
Іван Федько народився 15 квітня 1938 року в селі
Верхня Рівна Марамороського повіту. Закінчив початкову школу в рідному селі, а 1950-го року вступив до Української педагогічної школи міста Сігету-Мармацієй,
де викладач та поет Денис Онищук (зараз покійний) відкрив йому шлях у світ
літератури. У цих учнівських роках Федько дружить з майбутнім письменником
Степаном Ткачуком (зараз теж покійним). Після закінчення педагогічної школи Іван Федько працював вчителем в
рідному селі та інших марамороських селах, а також вчився на заочних курсах Філологічного
факультету українсько-румунського відділення Бухарестського університету. Між
1962 і 1966 роками він був директором школи в місцевості Бирсана Марамуреського
повіту, після чого до самої невблаганної смерті працював викладачем румунської мови в Ліцеї №3 міста Сату-Маре. Іван Федько дебютував у 1958 року в газеті «Новий
вік», Письменник активно співпрацював з виданнями «Серпень» (серпень 1964),
«Наші весни» (1972) та «Обрії» (І – 1979, ІІ – 1981). Іван Федько є автором першої збірки українських оповідань По новому шляху, яка вийшла у світ в Бухарестському літературному
видавництві Критеріон у 1960 році та книги Новели (1977). Книга Обірваний
політ побачила світ після його переходу у небуття, в 1979 році. Іван
Федько почав писати у другій половині шостого десятиріччя, і в більшості
оповідань першої збірки протиставлені два світи – старий та новий. Для того,
щоб показати становлення нового світу він часто повертається – для контрасту -
у минуле, або в повоєнні роки сільського життя, яке він добре знав з власного
досвіду та з літератури. Попри типічні у свій час сюжетні мотиви, спосіб осмислення сюжетної канви, йому характерне тісне наближення до людського
болю, душевних переживань, а ще міжлюдських відносин, бо автора цікавило
насамперед винести перед читачем людське.
