У Бухаресті пройшла виставка українських митців

У нинішньому надзвичайно складному контексті у Бухаресті пройшла дещо незвичайна виставка, під назвою «Надзвичайний стан», куратором якої виступила українська культурологиня Леся Кульчинська, яку доля завела до Бухареста...

Василь Каптару, 30.08.2022, 06:50

В Україні зараз війна! Звичайне повсякденне життя більше неможливе, а принципи, за якими воно велося, більше не застосовуються. Природний хід життя докорінно змінився. Важко передбачити, що буде завтра, немає стабільності. У нинішній ситуації життя перестало бути невід’ємним правом, часто привілеєм чи навіть дивом. Людські зв’язки – це більше не питання комфорту, а життєво важлива необхідність. Любов до ближнього – це вже не питання вибору, а обов’язок. Коли реальність руйнується, творення стає законом виживання. Кожен новий день цієї війни ми повинні продумувати нові дороги замість зруйнованих і знаходити інші точки опори замість розбитих чи втрачених. З кожним новим днем ​​війни ми маємо уявляти нове майбутнє і нове сьогодення, – зазначили організатори виставки творів українських митців у столиці Румунії.

У нинішньому надзвичайно
складному контексті у Бухаресті пройшла дещо незвичайна виставка, під
назвою «Надзвичайний стан», куратором якої виступила українська культурологиня Леся Кульчинська, яку доля
завела до Бухареста, де вона, разом з чоловіком та п’ятирічною дитиною, знайшла
прихисток з перших днів війни. На виставці було представлено твори 13 сучасних українських художників. Декотрі
з них досі живуть в Україні, а інші переїхали до різних країн Європи, в тому
числі до Румунії. Виставка пройшла у
галереї Катінки Тебекару.

За допомогою цієї виставки, створеної в умовах надзвичайного стану, організатори спробували передати відвідувачам вібрацію безпрецедентної надзвичайної ситуації. Змусити їх побачити Україну як простір, де серед залишків зруйнованої реальності ростуть паростки нового світу. Незважаючи на жахіття війни, мистецька сцена в Україні продовжує розвиватися завдяки свіжим ініціативам, новим ідеям та проявам солідарності. У контексті тривожної ситуації щодо збереження української культурної спадщини Катінка Тебекару та Леся Кульчинська зосередилися на спільноті молодих митців.

Надзвичайний стан – одна з перших сучасних виставок такого роду, яка висуває на перший план голоси діячів культури з України, життя і творчість яких змінила війна. Але, сподіваються ініціатори, ця виставка лише початок подібних ініціатив, за допомогою яких митці невпинно продемонструють свою стійкість через мистецтво.

Леся Кульчинська: «Ви знаєте ця виставка не порушує якісь теми, тому що тема насправді зараз одна, яку ми всі переживаємо. Тут представлені українські художники, значна частина яких знаходиться в Україні. Це мені було теж важливо, дати можливість почути і самі голоси тих людей, які залишились там. Тут не стільки теми, скільки якісь почуття в ній присутні, які можливо, що навіть не до кінця оформилися в слова. Це швидше, якийсь інтуїції, швидше якісь відчуття, якісь може надії або якісь переживання. Я не знаю, як це можна оформити як тему. Усі ті процеси, мабуть найкраще відображає одна картина, яка мені дуже подобається. Вона, можливо, відображає весь підхід до всієї виставки. Це картина на олій, Катерини Олійник, яка зображує підземне життя, де проростають корені. І ось наша виставка про те, що ось це життя, яке поки що нуртує десь під землею. Але вона повинна прорости якийсь момент.»

Румунка Катінка Тебекару у віці 25 років працювала в Міжнародному кримінальному трибуналі як прокурор у справі геноциду в Руанді. Після цього вона працювала у Нью-Йорку адвокатом, водночас була волонтером, куратором проєкту, директором фестивалю ім. Бетховена тощо. У 2014 році вона відкрила свою першу галерею в Нью-Йорку, а згодом – і в Румунії. Вона розповіла, що в перший день війни, 24 лютого Асоціація румунських галерей сучасного мистецтва (AGACOR) розіслала оголошення, в якому запрошувала українських митців до Румунії і висловила готовність надати їм прихисток у Бухаресті, Тімішоарі, Клужі, Яссах тощо. І першим був дзвінок від незнайомої їй тоді Лесі Кульчицької. «Ми з Лесею чудово поладнали і через тиждень вона сказала мені: Я маю щось робити. Мені потрібно якось допомагати, я відчуваю провину за те що покинула свою країну. Але я зробила це, тому що у мене є 5-річна дитина і мені вже роками сняться сни про бомби, мені сниться, що бомби прилітають, а я тримаю свою дитину десь під землею, в якомусь підвалі. А потім, коли почула першу бомбу, я зібрала речі і сіла у перший автобус. Вони не планували їхати до Румунії, так сталося. І тоді я сказала, гайда зробимо виставку і зосередимося на митцях, які залишилися в Україні. Так і зробили! Я в той момент була вагітна, готувалася до пологів, планувала зробити перерву. Раніше хотіла змінити простір галереї. Знайшла новий ідеальний простір, що мав дещо таку, апокаліптичну енергію, трохи комуністичного, тобто дуже цікавий простір. І ось ми взялися робити виставку і вона дійсно була організована в надзвичайній обстановці, дуже швидко, щоби якнайшвидше допомогти, в тому числі грошима українським митцям, тобто зробили це всього за місяць. Мені пощастило з Лесею, яка є винятковим куратором з великим досвідом і ми змогли швидко спрацюватися з художниками, яких вона вже знала і всі вони погодилися бути частиною виставки.»

Катінка Тебекару розповіла, що було нелегко але усі роботи українських митців були досить швидко доставлені до Бухареста різними каналами. Організатори знаходили людей в Україні, які в’їжджали в Польщу, в Німеччину, картини були доставлені до Варшави, Берліна, Відня, а звідти до Бухареста. Було нелегко, але воно того варте! «Сама виставка супербагатовимірна та мультимедійна. Є відеопроекції, у нас є картини на телефонах. Це, до речі, було цікаво для художника, який хотів мати можливість діяти негайно, але не мав можливості намалювати картину через війну, тому він зробив її в цифровому вигляді. Ми показуємо їх на телефонах. Маємо два перформанси, маємо скульптури, маємо акварельні картини, є світло-відео шоу, тобто майже нічого не бракує і це надає виставці супердинамічність. Це справді сучасна спроба різними каналами передати меседж, через творчі вирази, які не є класичними картинами про війну. Ми хотіли зробити виставку не про війну, а про почуття, силу, голос, який виходить в умовах конфлікту, адже всі твори, крім однієї колекції, зроблені в 2022 році. Отже, лише одна колекція складається з картин, зроблених у 2014, 2018 та 2019 роках, виконаних художницею, яка спочатку була змушена виїхати з Криму до Києва, а потім – тікати з Києва. Тож її досвід війни набагато довший і вона своїми роботами веде нас до 2014 року і звідти до сьогодення.»

Борис Кашапов, який виставив у Бухаресті свою останню картину, каже, що війна сильно змінила його, дала можливість зрозуміти те, що раніше на давало йому спокою. Малюючи її, він ніби пережив якийсь магічний обряд: він малював, те що його шокувало, а потім усе змивав. «Раніше я якості робив більш фігуративні роботи. А зараз зрозумів чому після Першої світової війни був сплеск абстрактного мистецтва, а також у період після Другої світової війни до 60-тих – реалії війни дуже важко передати на полотні, тому що там є гіперреалізм. А моя остання картина, це спроба щось намалювати, а потім змивати, потім знову малювати, а потім, потім… ти знову стираєш, якось ти бачиш, що те що ти намалював, зробили ще 10 осіб і розумієш, що це якийсь загальні, так сказати, психічні результати агресії і розумієш, що це напевне не ти малюєш, а це малює в тобі вина. Ця картина – результат постійного змивання якихось жахливих наративів.»

Кримська мисткиня Марія Куліковська, яка прийшла на презентацію виставку з кількамісячною дитиною, розповіла, що порушила тему війни у своїх картинах ще у 2014 році, зізнавшись, що мріє якнайшвидше повернутися до мистецтва про життя: «Це акварелі, вони досить давно зроблені, деякі з них 2014 року. Вони були зроблені під час анексії Криму. А інші трошки пізніше, тобто це з багатьох серій зібрані саме ті роботи, які я встигла з собою забрати разом з документами більше нічого не забрала. Я не вважаю, що війна сталася тільки зараз. Війна відбувається вже 8 років. За ці вісім років, спочатку анексія, потім воєнні дії на Донбасі, я постійно працюю з цією темою, з цією травмою, тому що я сама з Криму і зараз вдруге біженка. Тому, звичайно, це моє життя, вже вісім років у такому стані, але, якщо чесно, хочеться просто жити, хочеться щоб мистецтво було просто про життя, тому що неможливо постійно говорити тільки про війну, це виснажує. Я всі ці вісім років про це говорила, але постійно було як крик в пустоту, тому що нікого це не цікавило. Зараз це звичайно гаряча тема, але в мене якась вакцина. Я просто не можу зараз рефлексувати, я просто виживаю.»

На виставці представлений і новий проєкт молодої художниці з Одеси Даші Чечушкової, в якому вона висвітлює тему розгубленості, втрати домівки, втрати звичайно життя. «Я представляю свій новий проєкт, але який дуже довго триває «Білий прапор привід дому» із серії «Біле на білому». Там інсталяція, відео, робота з текстилем, одежа, тобто міксовані медіа, ось, близько до тотальної інсталяції але в контексті групової виставки. Я розповідаю про розгубленість, про втрату домівки, про втрату звичайного життя, про втрату себе, як особистості. З настанням активної війни все змінилося і ці зміни неможливо ігнорувати, неможливо вже існувати в тому середовищі, в якому ти існував до цього. Ти змінюється дуже швидко і про цей стрімкий потік, який змінюється я загалом розповідаю. І в мене фігурує білий колір як колір трауру, це такі східні мотиви, як колір звичайних людей, які просто хочуть жити, коли стираються будь-які статуси ким ти був, ким ти хотів бути і зараз в тебе є тільки твоє ім’я і «я просто хочу жити». І це «просто хочу жити» про цей потік про цей лімінальний коридор, тобто від точки А до точки Б, але ти ще не дійшов до точки Б звичайно. Отож я і розповідаю про цей перехідний момент.»

Леся Кульчицька розповіла, що в минулому вона думала над тим, що в англійській мові слово «emergency» як катастрофа, однокореневе зі словом «emergence» виникнення, і це вона відчула на собі зараз. Вона побачила, що «в той момент коли все розпадається, разом з тим все і виникає як би заново», тому вона вирішила зосередитися саме на цій ситуації, тому що, справді коли ламаються одні зв’язки, людина змушена вибудовувати інші. Ось власне про це і виставка – про творення, які відбуваються одночасно з розпадом, з катастрофою, – сказала кураторка.