Історія румунських домашніх працівників у ЄС

Ще на початку 2000-х років, коли хвиля міграції з Румунії до ЄС посилилася, жінки з малозабезпечених регіонів залишили батьківщину, та працевлаштовувалися зокрема як домашні працівниці.

Christine Leșcu, 20.10.2021, 09:31

Ще на початку 2000-х років, коли хвиля
міграції з Румунії до ЄС посилилася, жінки з малозабезпечених регіонів залишили батьківщину, та працевлаштувалися зокрема як
домашні працівниці. З роками їхня кількість зростає, а також кількість тих, хто страждає на психічні розлади, відомі як
синдром Італії. Чому саме Італії? Оскільки багато хвороб з’явилися серед іноземних
домашніх працівників, в тому числі румунок, в Італії, країні, де проживає найбільша румунська громада в ЄС.

Багато з цих жінок звертаються
до лікаря, наприклад у місті Ясси, де
працює доктор Петронела Некіта, лікар-психіатр в Інституті психіатрії Сокола, яка
розповідає: «Я почала працювати у «Соколі» у
січні 2008 року лікарем резидентом. Ще тоді я чула про ці
випадки, коли пацієнти поверталися з-за кордону з різними формами психічних
розладів – депресією чи психозом. Відомий той факт, що Італія
має найстаріше населення у Європій, там працюють багато румунських жінок, які доглядають за
людьми похилого віку. Йде мова про
доглядальниць (баданте), дам, які працюють як особистим помічником літнього пацієнта. Крім допомоги
людині похилого віку, вони виконують інші роботи.
Вони також стежать за своєчасним прийомом ліків, доглядають та виконують
певні медичні процедури, для яких не мають відповідної підготовки. Для них це фактор стресу. Літня людина потребує
постійного догляду 24 години на добу, особливо якщо мова йде про людину з
нервово-психічними вадами. Отож за цією людиною мають доглядати
аж три особи протягом 24 годин, оскільки кожній людині потрібно
вісім годин для спання, вісім годин для праці та
вісім годин для активного відпочинку. Багато жінок, які виїжджають за кордон,
працюють досить багато протягом 24 годин, і протягом тижня дуже мало з
них мають бодай один вихідний день. Тим,
хто вирішує працювати за кордоном, не слід виїжджати доти, доки
вони не будуть впевнені, що у них буде трудовий договір, який передбачає
час для відпочинку або точну кількість годин та перерв.»

До речі,
законний трудовий договір такого типу в Італії, очевидно, передбачає обмежену
кількість робочих годин. Проблема в тому, що багато доглядальниць
або працюють без контракту або опиняються в ситуації,
коли контракт не поважається, – констатувала активістка Сільвія Думітраке, голова Асоціації
румунських жінок в Італії: «Взагалі трудові договори для сімейних опікунів укладаються на 40
годин роботи щотижнево. Але, насправді, ці жінки живуть,
працюють і майже не виходять з дому того, кого вони опікують, що є абсолютно
неприродно. Вони у розпорядженні людини, яка їх найняла,
але не прямо, а опосередковано та багато
разів їх не знають. Ми констатували, що у випадку Румунії
але й інших країн, не є чітко визначено, хто дійсно укладає
трудовий договір і хто несе відповідальність за спосіб втілення
в життя цього контракту. З цього приводу є багато неясностей, та, ймовірно вони навмисно так. Ці працівниці не соціалізують, і багато з них не сплять, тому що людина, за якою вони піклуються, не має безперервного сну, маючи різні потреби. Потім члени сімей, для яких вони працюють,мають інші вимоги, які не є передбачені в контракті. Сім’ї, на які працюють ці люди, не є готові мати вдома працівника, який у свою чергу має права, а не тільки обов’язки.»

Але, незважаючи на втому, обмежену свободу пересування та обмежений інтимний простір, ці жінки стверджують, що відсутність сім’ї найбільше впливає на них. Доктор Петронела Некіте розповідає, якою є причина яка їх найбільше хвилює: «Туга за домом, за чоловіком, дітьми, батьками, братами та сестрами. Багато жінок їдуть працювати у той час, коли їм важко з фінансової точки зору. І вони йдуть працювати, щоб могли утримувати та виховувати своїх дітей. Вони надсилаю гроші своєму партнерові, вдома, щоб він піклувався дітьми. Багато з них кажуть, що вони виїжджають на кілька місяців і що вони повернуться, але потім вони працюють там роками. І ця відстань між ними та партнерами та дітьми має багато негативних наслідків. Багато з цих жінок розлучаються, тому що стосунки з партнером холодають. І діти дистанціюються від батька, який виїхав за кордон. І коли вони повертаються додому через кілька років, вони вже не знаходять того емоційного комфорту, якого вони мали. Є багато докорів з боку дітей для батьків, які виїхали за кордон, тому що їм потрібна емоційна присутність батьків, а не лише фінансова забезпеченість.»

Все це, зрозуміло, що залишає свій відбиток на психіку людини, яка вже вразлива до ненормальної та часто незаконної ситуації, в якій вона опинилася. Сільвія Думітраке пояснює: «Дійсно, жінки, які виїжджають на роботу за кордон, піддаються надзвичайному ризику, оскільки стають вразливими як самотні особи. З огляду на це необхідно внести зміни до законодавства, оскільки це абсолютно неприродним, і я вважаю незаконним примушувати когось працювати цілодобово. Це практично неможливо. Можна мабуть попрацювати два-три місяці, після чого ці жінки хворіють. Законодавство Італії ні в якому разі не передбачає, щоб людина працювала цілодобово.»

Після кількох років інформаційних кампаній, Сільвія Думітраке вважає, що італійська влада та румунська влада добре знають ситуацію тих, хто постраждав від так званого синдрому Італії. Тепер очікується повне застосування закону та ретельніший контроль за тими, хто його порушує. Кампанії розгортанні такими активістами, як Сільвія Думітраке, маютьна увазі й інші напрямки: «Я також проводжу кампанію щодо інформування жінок-працівників усвідомлювати, в яку ситуацію входять. Можна нести такий тягар місяць, два, три чи рік, а потім впасти в депресію, з якої моживло ніколи не можна вийти. Зрозуміло кожна може обирати що бажає. Адже не всі випадки нещасливі. Бувають також ситуації, коли працівниці добре почувають себе у відповідній родині. Але ситуація не зовсім законна, тому що ті, хто працює та живе у будинку особи, яку догляджає, не мають контракт, який би відповідав, наприклад, італійському законодавству.»

Зрозуміло, що не всі домашні працівниці в Італії є румунками, але їх становище, можливо, набагато гірше, оскільки Румунія є однією з найбідніших країн ЄС. Тому їх вибір може бути особистим, але на нього також впливають зовнішні причини. Серед вилікуваних пацієнтів психіатром Петронелою Некіти багато вирішують повернутися на роботу: «Є багато пацієнтів, які повертаються, тому що в Румунії вони не можуть знайти місце праці. Багато з них стверджують, що залишилися б вдома зі своїми сім’ями та дітьми, але вони мають заробити гроші, щоб утримувати свої сім’ї та повертаються за кордон, часто за тими самими умовами праці.»

Тому такі громадські активісти, як Сільвія Думітраке виступають за кращий захист транснаціональних сімей на європейському рівні, оскільки ситуація з доглядницями та поширення або припинення «синдрому Італії» також залежать від ситуації тих, хто залишився в країні.