Як це мати нетипову дитину в Румунії

Початок 2020-2021 навчального року не є звичайним. Він є атиповим для більшості учнів та батьків. Але для певної меншості цьогорічні дивацтва та труднощі лише додаються до вже існуючих проблем... так само атипових.

Christine Leșcu, 23.09.2020, 06:14

Початок 2020-2021 навчального року не є звичайним. Він є атиповим для більшості учнів та батьків. Але для певної меншості цьогорічні
дивацтва та труднощі лише додаються до вже існуючих проблем… так само атипових. Я маю на увазі сім’ї з дітьми, які мають особливі освітні потреби
(ООП) і яких згідно з чинним
законодавством потрібно інтегрувати до загальноосвітньої системи.

Однак на папері – одне, а в реальній практиці – інше. У
дійсності все може бути інакше, як показав практичний досвід Анемарі-Хелен Некшулеску,
описаний у книзі під назвою «Щоденник
матері. Міські послідовності з дітьми, дорожнім рухом, батьками, домашніми
завданнями тощо»,
надрукованій видавництві Cartex. Анемарі має двох прийомних дітей, а у хлопчика Емі діагностували синдром гіперактивності з дефіцитом уваги або СДУГ. Але
її книга не лише розповідь про те, як вона намагалася інтегрувати Емі до школи, а – як зазначає сама авторка – книга не має на меті щось вирішити, а прагне відкрити теми для обговорення. (…) Не говорити про
наші проблеми і приховувати їх під кришкою скороварки є набагато небезпечнішим
для нашого психічного здоров’я».

І однією з тем, що тривалий час приховувались під
килимом, є реакція системи освіти на учнів з ООП. Після восьми років
конфронтації, оскільки Емі зараз навчається у восьмому класі, Анемарі-Хелен Некшулеску перераховує види опору, з якими вона
стикалася в школі. «Були кілька
форм опору. Це явна опозиція, коли на все тобі кажуть пряме «ні»: «ні,
не можна», «ні, не маємо», «ні, не існує».
І, зважаючи на мій характер, це
ставлення є своєрідним
тригером, який спонукає мене до дії. Але існує також мовчазна опозиція, коли люди вдають, що поважають закон та виконують його. Я
цього не усвідомлювала,
саме тому я виділила
багато місця в книзі цій темі та досвіду багатьох
батьків. З одного боку, я хотіла б, щоб цю книгу прочитали вчителі, щоб знайти в ній
співчуття, зрозуміти що, крім імен у класному
журналі та фігур, які вони бачать за
партами, перед ними знаходяться люди, які мають власну
історію. З іншого боку, я хотіла,
щоб батьки зрозуміли, що це непросто. Дехто шукає мене, щоб попросити поради і я
пояснюю законодавство, а також те, як їм слід підходити до проблеми. І це
непросто – від написання заяви в
двох примірниках, яку треба зареєструвати в
секретаріаті школи, до того, що потім
доведеться повернутися, щоб з’ясувати, що сталося
з твоєю заявою. Вам потрібно прочитати законодавство і, якщо у вас є
друзі, які мають юридичну освіту, попросіть їх допомогти вам перекласти законодавство на вашу мову. Тоді ви
повинні будете наполягати і
систематично, ієрархічно передавати його директору чи інспекторату. Не треба здаватися, бо інакше не можна. Моя порада батькам наступна: «Ви – єдина надія вашої дитини. Я знаю, що так чи інакше важко впоратися з викликами життя, але як батько ви є єдиним шансом дитини». Таким чином, я отримала
максимум, що сьогодні можна було отримати
в Румунії для моєї дитини.»

Пригоди адаптації дитини з ООП та зусилля батьків у цьому плані описані в книзі «Щоденник матері» з
педантичністю, гумором, а також з енергією мати, яка усвідомлює, що, принаймні на початку, вона мусить боротися наодинці з інерцією. Анемарі-Хелен Некшулеску розповідає. «В одному розділі книги я пояснюю,
як ми розпочали навчальний рік, у підготовчому класі і як, зрештою, нас вигнали з класу. Звісно було боляче, але я намагалася
зосередитись на тому, які уроки винесла я з цього уроку і на тому, як вирішити
цю проблему. Найчастіше, коли натрапляємо на такі неприємності, ми злимося і оголошуємо
війну за справедливість. Ми заслуговуємо цю справедливість, але її
неможливо добитися таким чином. Якщо ви, як
батько в цій відчайдушній ситуації, трохи заспокоїтеся,
зробите крок назад і подивитися на інших батьків, то побачите, що
перед вами стоять несвідомі люди, які
не обов’язково позбавлені емпатії. Вони так само люблять своїх дітей і, можливо, вони зосереджені на потребах своїх дітей, окремо від інших. Так
я зрозуміла, що відповідь завжди в
освіті. І від вас залежить виховання цих батьків, адже це єдиний спосіб
інтегрувати свою дитину. У школі не існує системи, яка б полегшила це ваше завдання. Немає батьківських зборів, на яких би обговорювалася різноманітність, особливі потреби, інтеграція та співпереживання. Це мусиш робити ти. Треба шукати і
заводити союзників один за одним.
І для цього я мусила показати себе вразливою, сказати батькам, що мені
доводиться переживати,
як мені важко, що означає діагноз мого сина, які прояви, які проблеми. Я сказала їм, що розумію, що їм важко погодитися з тим, що ритм
заняття сповільнюватиметься присутністю такого учня, але зробила усе це, щоб знайти компромісний
спосіб співіснування.»

І оскільки здобула досвід життя з нетиповою дитиною,
Анемарі-Хелен Некшулеску усиновила ще одну дитину: п’ятирічну дівчинку, якій
зараз дев’ять. «Ребеку я знайшла в списку дітей, яких було важко усиновити, а в
її картотеці було написано, що вона рома. Ми підозрюємо, що тому її не
усиновили раніше. Дитина потрапляє до списку дітей, яких важко усиновити з
кількох причин: по-перше, процес усиновлення відкритий, але кілька можливих
батьків відмовляються йти далі в процесі узгодження, а по-друге, дитина
залишалася більше шести місяців у Національному реєстрі усиновлення. Очевидно,
є діти з різними діагнозами, але етнічна приналежність є визначальним фактором.
Коли я побачила, що на картці написано її етнічну приналежність, хоча це було
незаконно, я розізлилася, так як злюся щоразу, коли мені кажуть, що «це
неможливо». Ребека змінила моє життя і дуже допомогла мені у стосунках з Емі, а
той факт, що вона рома, був для нас просто неважливою інформацією. Однак вона смуглява,
завдяки цьому люди поводитися вкрай неадекватно і це ще один виклик. Наприклад,
я блондинка, а моя шкіра дуже біла, тому контраст із Ребекою дуже сильний.
Одного разу зі мною трапилась неприємна історія – продавчиня в магазині довго
дивилася на нас. Урешті решт, не втрималася і запитала, чи це моя дочка. Я відповіла
– «так», і тоді вона продовжила: «А на кого вона схожа?». На що я спокійно відповіла:
«На батька!» В останні роки дедалі більше батьків усиновлюють ромських дітей і стикаються
з проблемою сегрегації, оскільки проблема полягає не тільки в дитині, а в її
розширеній родині. Наприклад, це поширюється і на Емі. Коли хтось каже Ребеці,
що вона циганка, а Емі знаходиться поруч з нею, він також не почувається добре.»

Історія
Емі, Ребеки та їхніх батьків представлена в книзі «Щоденник
матері» серед інших викликів, викликаних багатолюдним і бурхливим життям в Бухаресті. І все це з гумором та співпереживанням описано
Анемарі-Хелен Некшулеску, щоб довести, що труднощі
можуть бути вирішені, якщо мати
правильне ставлення.