Як три роки повномасштабної війни вплинули на українську освіту

Півфіналістка світової Премії Global Teacher Prize 2023, вчителька української мови і літератури Київського ліцею Educator Людмила Таболіна поділилася своїми думками щодо основних змін в українській освіті за роки війни.

Аліна Околот, 27.02.2025, 16:09

За останні роки українська система освіти зіткнулася з численними викликами, що вимагали швидкої адаптації до нових реалій. Напередодні третьої річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми поспілкувалися з півфіналісткою світової Премії Global Teacher Prize 2023, вчителькою української мови і літератури Київського ліцею Educator Людмилою Таболіною, яка поділилася своїми думками щодо основних змін в українській освіті за цей період.

«Сьогодні на вчителях лежить значно вища відповідальність за життя та здоров’я дітей», — каже пані Людмила, що зумовлено суттєвими трансформаціями в галузі безпеки.

«У нас з цим дуже серйозно — з приводу повітряних тривог, будь-якої небезпеки. У нас і тривожні рюкзачки є, і калію йодид на всяк випадок, і вода, і всі матеріали у нас в укритті є. Тобто, якщо ми все лишаємо в кабінеті і у нас немає часу забирати книжки, підручники, зошити — у нас матеріали дублюються в укритті», — додала вона.

Під час ворожих запусків швидкісних ракет від моменту оголошення тривоги до вибуху учасників освітнього процесу можуть відділяти лише лічені секунди. Як наслідок, діти відчувають постійну тривожність і стрес, що неабияк впливають на їхній загальний стан і мотивацію, — зазначає пані Людмила.

«Це колосальна виснаженість, тому що я знаю з власного досвіду: я стараюся триматися, але діти, особливо після недоспаних ночей, коли зараз у нас так активізувалися шахеди в Києві, іноді засинають. Це правда. Вони так заплющують очки, нахиляються…».

Серед учнів Людмили є діти, які пережили окупацію, ті, хто повернулися з-за кордону або переїхали з інших міст України, а також ті, хто взагалі нікуди не виїжджав. Усі діти мають різний бекграунд, проте їх об’єднує те, що вони стали більш адаптивними до тривог, обстрілів та інших небезпек, що виникають навколо, — розповіла вчителька.

«Вони всі з абсолютно різним досвідом і по-різному реагують, справді, в залежності від алгоритмів у родині, своїх думок і відчуттів. Але те, що стали гнучкими, — це правда», — додала вона.

Окрім викликів, українська система освіти зіштовхнулася зі значними втратами, які можна поділити на два основні напрямки. Перш за все, це матеріальні втрати: пошкоджені або зруйновані заклади освіти, їх кабінети, лабораторії, навчальні матеріали — розповіла Людмила.

«А друге — це знаннєві, ментальні втрати. Це втрати в знаннях, бо розриви колосальні у дітей, і діти одного віку, в одному класі, мають величезні відмінності, як я вже казала, з різних причин. Тому що хтось навчався офлайн, хтось був у приватних школах, хтось був за кордоном, хтось лише на дистанційці. У деяких дітей навіть іноді не поставлена рука, щоб писати і тримати ручку. І таке є, або ж дитина погано читає».

Серед позитивного, за словами пані Людмили, варто відзначити залучення українських дітей і вчителів до світових освітніх систем, що дає їм можливість обмінюватися досвідом і знаходити ефективні методи навчання в умовах війни. Важливу роль відіграє і міжнародна співпраця, яка сприяє забезпеченню безперервності навчального процесу та підтримці психоемоційного стану здобувачів освіти й вчителів як в Україні, так і за кордоном.

«Ось мене навіть запросили в травні в Ніццу на конференцію для педагогів. Теж буду ділитися досвідом з нашими вчителями, які там практикують, закордоном у Франції та Швейцарії. Проводжу також круглі столи на світовому рівні не лише як фіналістка премії, а й просто ділюся з нашими колегами ось цими наробками, абсолютно безкоштовно», — розповіла Людмила.

Багато дітей, які зараз проживають за кордоном, адаптуються до місцевої мови та вже навчаються в іноземних класах. Вчителька української мови та літератури Людмила Таболіна зазначає, що в цьому випадку головне — зберегти українську ідентичність.

«Мене дуже бентежить фаховість вчителів і розробок щодо української мови, щоб наші діти не забували рідну мову, щоб вони читали українську літературу, зокрема художню, та взагалі мали доступ до українського контенту. Щоб вони не забували, хоча, можливо, це пафосно звучить, про своє коріння, традиції — але так воно і є».

Пані Людмила висловлює занепокоєння і через те, що молодь все менше обирає вчительську професію. Вона зауважує, що вік педагогів в Україні постійно збільшується, а кількість охочих вступити до педагогічних вишів зменшується. Окрім того, навіть ті, хто вирішує стати вчителями, часто потім працюють не за фахом, виїжджають за кордон або просто вигорають від навантаження. При чому така тенденція спостерігається не лише в Україні, а й по всьому світу.

«У тій же штаб-квартирі ЮНЕСКО нам дали такий гайд про втрати в професії. Станом на кінець 2023 року, по всьому світу не вистачало 44 мільйонів вчителів. Це надзвичайно велика цифра, і, на жаль, відтік спеціалістів все ще триває», — розповіла Людмила.

Три роки повномасштабної війни змінили українську освіту, але не зламали її. Під звуки сирен і в укриттях, онлайн і офлайн, попри втому та біль, вчителі продовжують робити те, що вміють найкраще — навчати й надихати. Вони не просто дають знання, а запалюють у дітях віру в майбутнє. Бо навіть у найважчі часи освіта залишається тим, що формує сильну, розумну й вільну націю — націю, яка ніколи не зупиниться на шляху до перемоги.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.