Старість не радість – життя у Будинках для престарілих

Всупереч деяким упередженням, державні Будинки престарілих роблять все можливе, щоб забезпечити своїм жителям гідний рівень життя та ряд заходів спрямованих допомогти їм забути про недоліки віку і самотність

România Internațional, 23.10.2013, 01:41

«Хто уникає такого будинку для престарілих робить велику помилку. Тому що тоді, коли я сказала деяким друзям, де я живу вони сказали: “О боже, ти потрапила в притулок?” Це не притулок, а будинок, де можеш спокійно жити. Саме тому ще є літніх людей, які бродять вулицями без толку. Зі страху та сорому.»

Минуло вже більше року з тих пір як Теодора Дрегуц живе в Будинку престарілих “Ніколає Кажал” у Бухаресті. Їй пощастило , каже вона, оскільки деякі люди з великими серцями були вражені тим, що в 85 років вона жила майже на вулиці, в гуртожитку для несімейних, і все її багатство складалось тільки з книг і ляльки зі світлим волоссям якою вона піклується і тепер, як своєю дитиною, якої ніколи не мала. Має тільки племінника, котрий після смерті матері вигнав з хати стару тітку. Оскільки пенсії не вистачало, щоб платити за проживання у гуртожитку для несімейних, і не мала рідні, яка б надавала їй фінансову підтримку, пані Дрегуць увійшла до категорії соціальних випадків, яким повинна допомагати мерія. Але, скільки пенсіонерів знаходяться в такому ж відчайдушному положенні, і все ж таки, скільки з них знаходять місце в Будинку пристарілих? І особливо , як багато людей похилого віку в Румунії погоджуються, залишившись самими і без будь-якої підтримки, замкнути двері за ними, і перейти жити в одну незнайому кімнату, і поділитися самотністю з іншими як вони?

Згідно з даними, Управління з питань соціальної допомоги Міністерства праці, в Румунії в даний час налічується трохи більше 200 Будинків престарілих, державних і приватних, а бажаючих жити в них є більше 2600 літніх людей. З них більшість це серйозні випадки хворі, які потребують підтримки і в складному фінансовому становищі. Ні будинок не є безкоштовним. Щоб отримати місце, пенсіонер повинен сплатити суму у повному обсязі, якщо пенсія дозволяє йому, або 60% з необхідної суми, а сімя платитиме решту 40%. Держава приймає тільки соціальні випадки, але й так речі мають тенденцію ускладнюватися в такій країні, як Румунія, де кількість пенсіонерів різко зростає, а бюджет соціального забезпечення скорочується з кожним днем. Кармен Ману, директор соціальної служби в Міністерстві праці, сімї та соціального захисту зазначила: “Взагалі, в усіх колишніх комуністичних країнах, члени ЄС, кошти на соціальні послуги виділяються від державного бюджету. Саме тому прагнеться до створення фондів або укладення страхування. А це тому, що всі ці послуги для літніх людей коштують дорого. І в майбутньому, якщо врахувати, що населення старіє і ще прискореними темпами, не буде коштів, і не тому, що хтось не хоче дати їм. Не буде звідки. Дорослі повинні піклуватися про дітей і батьків.”

І коли дорослі не можуть впоратися Будинок престарілих може бути рішенням. Але тому, що у держави списки довгі, і часто сімя не може дозволити собі чекати, все більше румунів звертаються до приватних будинків пристарілих. Зокрема тому, що сподіваються, що не зіткнуться із гострою нестачею медичного персоналу, як в державних будинках.

Коли її девяносто річна бабуся перенесла інсульт, Олександра вирішила, що більше не може сама доглядати її, тим більше, що в тому ж помешканні жила і її шестирічна дочка. Не довіряючи умовам, що надаються громадськими послугами людям похилого віку, вона обрала приватний Будинок пристарілих, і це тому, що: “Я прибула до такого будинку, і мені сподобалось, що він виглядав непогано. Я побоювалась, щоб не виглядав як притулок, чого побоювалась і моя бабуся. Але, коли вона прибула в Будинок пристарілих і пішла в свою кімнату з полегшенням зітхнула і сказала: “Добре, що не виглядає як у лікарні.” Вона уявлювала собі, що це притулок з білими залізними ліжками, покритими матрацами і пахне лікарнею.”

Що стосується ціни, Олександра вважає справедливим платити близько 2000 леїв (450 євро) на місяць, щоб бабуся мала весь комфорт необхідний літній людині. До речі, коли відкрився центр Садиба літніх людей, архітектор Маріана Мелінгер, яка народилась у Бухаресті і жила в Ізраїлі, хотіла тільки допомогти літнім людям жити як вдома, в чотиризірковому будинку недалеко від столиці. І все ж таки, не через ціну, багато разів румуни уникають такого будинку. Маріана Мелінгер: “З огляду на менталітет ми відсталі. Ми вважаємо, що якщо відведемо наших батьків чи бабусь й дідусів до такого будинку, ми їх покидаємо. У той час як ми хочемо створити умови, іноді кращі, ніж вдома”.

Всупереч деяким упередженням, державні Будинки престарілих роблять все можливе, щоб забезпечити своїм жителям гідний рівень життя та ряд заходів спрямованих допомогти їм забути про недоліки віку і самотність: “Тут вони мають клуб, де проводять всякого роду діяльності, спілкуються між собою, дивлять телевізор і проходять курси з розпису по склу. У нас є два бишони, попугаї та акваріум. Ми веземо їх в монастирі, проводимо там весь день. Влітку, два тижні відпочивають у пансіонаті Моєчу де Сус. Веземо їх автобусом з необхідним персоналом».

Хоча Каталін Максим, директор державного Будинку пристарілих Casa Max, що в третьому районі Бухареста, пишається запропонованою ним діяльністю, для пані Ольги вона є недостатньою, хоча живе в будинку протягом семи років, відколи втратила хату і чоловіка : «Мені було досить важко пристосуватися. Я не могла знайти собі місце. Я відчуваю себе досить добре , але я не можу говорити про це місце, як про мій дім. Це як у сімї , але все ж таки… “

Справді, для тих, хто в кінці дороги, самі, без підтримки, слова часто є зайвими. Але залишається величезне бажання, за словами Мірели Фіца психолог в Будинку для літніх “Ніколає Кажал:” “Вони хочуть бути здоровими, і не лежати. Вони хочуть бути більш активними і здоровими.”

І стільки часу скільки вони не відчувають себе покинутими і некорисними, літні люди можуть перетворитись з людей із різними потребами на справжніх бабусь і дідусів.