Боротьба з насильством серед дітей
Явище, все більш усвідомлене румунським суспільством, агресія або буллінг (цькування) серед дітей - з усіма його гранями - було досліджене в першому дослідженні, проведеному неурядовою асоціацією «Рятуйте дітей», початому минулого року.
Christine Leșcu, 30.08.2017, 08:32
Явище, все більш усвідомлене румунським суспільством, агресія або буллінг (цькування) серед дітей – з усіма його гранями – було досліджене в першому дослідженні, проведеному неурядовою асоціацією «Рятуйте дітей», початому минулого року. Між часом, батьки, викладачі і влада намагаються, за допомогою різних дискусій, знайти відповідні методи, щоб впоратися з явищем насильства серед дітей, явище, чий розмір відлякує як з точки зору його психологічних наслідків, а й чисто статистичної.
Багаторазово, у школі, 3 з 10 дітей виключають з групи однолітків, 3 з 10 дітей перебувають під загрозою побиття з боку колег і 1 з 4 дітей була принижена перед колегами. Про це дізнаємося з дослідження, проведеного асоціацією «Рятуйте дітей», про яку розповість лікарка Оана Нікулає, фахівець педіатр: Мене турбує найбільше той факт, що понад 70% дітей зізнаються про те, що вони є свідками буллінг-у. (…) На мій погляд, кожна дитина, яка бере участь або є свідком такої агресії, є жертвою. Наші діти завжди опиняються в ситуаціях буллінгу. Можливо навіть щотижня.Але якою була реакція батьків, чиї діти піддані агресії? Ана Марія Мітруш, автор блогу meseriadeparinte.ro зізнається, що найстарша з її дочок, учениця V класу, була мішенню дій типу буллінгу. Послухаємо її: Моя дочка була мішенню нападів з боку деяких її старших колег. На мій погляд, це були якимись злими намірами з метою створення ієрархії серед дітей. Тобто старші віком учні не дозволяють меншим учням підніматися на поверх, де навчаються діти сьомого і восьмого класів. Ані до роздягальної кімнати їм не дозволяли ступати. Моя старша дочка, від коли учиться в V класі ніколи не мала доступу до роздягальної кімнати. Вона завжди приходила одягненою для фізкультури. Їх урок фізкультури проходить одночасно із уроком фізкультури старших дівчат, які не дозволяють меншим дівчатам використовувати роздягальну кімнату.
Реакція матері було повідомити про це керівництву школи, а й решти батькам вирішити цю проблему, але без особливого успіху. Проте, Ана Марія Мітруш навчила своїх дочок звернутися по допомогу до дорослих, і не вдаватися до насильницької відповіді. До речі, це сталося знову: дочка Ани Марії Мітруш, будучи агресована, відповіла так само агресивно. Але відразу ж після цього, вона розповіла матері про це. Ана Марія Мітруш продовжує: На щастя, це була всього лише невелика проблема. Я не боюся, що й вона може стати агресором. Я навчила своїх дівчат не відповідати подібним чином на агресію. Я навчила їх звернутися за допомогою до дорослих. Але хоча я довіряю моїм дівчаткам, підтримую дуже тісний зв’язок з викладачами. Зрештою, наші діти є результатом нашого виховання. Відповідальність за їх погані чи добрі діла несемо ми – батьки. У сім’ї, насправді, слід шукати джерело зла, а школа повинна боротися з його поширенням. Оана Нікулає: Жодна щаслива дитина не поводиться агресивно. Ми, як фахівці, завжди шукатимемо в сім’ї причини агресивних проявів. На жаль, більшість агресивних поведінок мають в основі страх, а не гнів. Негативні емоції завжди так виходять на поверхню. Радість поранити когось бере свої початки від безпосереднього досвіду, особистого, бути пораненим або відчути зловживання з боку інших.
На жаль, щодо участі дорослих, сприйняття дітей є цілком зрозумілим, за даними дослідження, проведеного організацією «Рятуйте дітей»: вони помічають певну толерантність дорослих щодо цього явища в поєднанні зі зменшеною ініціативою втрутитися. Проте, спроби бути обізнаними і тримати під контролем розмір явища агресії серед дітей почалися ще в 2004 році. Тоді, Інститут педагогічних наук, спільно з ЮНІСЕФ, почав перше дослідження про насильство в школах. Чіпріян Фартушник, директор Інституту педагогічних наук, згадує: У першому дослідженні, однією з проблем було те, що ареал визначення насильства був дуже широким. Якщо інцидент не закінчувався викликом до поліції і кровотечею, то не називалося насильством, але тільки непорозумінням між дітьми. Перша стратегія з цього питання була розроблена в основному на основі результатів цього дослідження, але це була тільки рамковою-стратегією. Після цього, кожна школа повинна була розробити свою власну стратегію по боротьбі з насильством, адаптовану до місцевих проблем. Цього не відбулося, а потім, в 2006 році, ми розробили теж при підтримці ЮНІСЕФ, путівник для директорів шкіл, щоб показати їм як можуть розвинути стратегію по боротьбі з насильством в школах. І це мало слабких результатів. У 2010 році, разом з «Рятуйте дітей» та Міністерством освіти, ми розробили національну програму підготовки для шкільних директорів і викладачів, з якої би вони навчилися впоратися з цим явищем. (…) Проект завершився 2011 року. А зараз до нас надходять сигнали, що у деяких повітах були розроблені конкретні заходи в школах. Однак ми повинні ще вияснити чи, на додаток до підвищення обізнаності, ці заходи мали прямий результат у боротьбі з цим явищем.
Але більш ефективним ніж боротьба або втручання постфактум є профілактика. У цьому смислі, вважають експерти в галузі освіти, слід спрямувати зусилля школи: придушення і контроль ще від перших проявів тенденції глузування, переслідування або залякування учнів з боку інших.
