XIV з’їзд Румунської Комуністичної Партії – останній бал
Румуни та інші люди, які цікавились тим, який політичний курс визначить Ніколає Чаушеску для Румунії, чекали з великим інтересом проведення XIV з'їзду Румунської Комуністичної Партії.
Steliu Lambru, 04.11.2013, 01:39
Румуни та інші люди, які цікавились тим, який політичний курс визначить Ніколає Чаушеску для Румунії, чекали з великим інтересом проведення XIV зїзду Румунської Комуністичної Партії (РКП), запланованого на період 20- 24 листопада 1989 року. Цей зїзд єдиної на той час у Румунії партії, чекали з великим інтересом та з певним занепокоєнням.
Зазвичай партійні зїзди та конференції, привертали увагу пересічних людей лише внаслідок агітаційних заходів партійного апарату та репресивних органів. Однак, цей конгрес був з’їздом неспокою, у першу чергу неспокою румунів, які були свідками падіння один за одним комуністичних режимів у сусідніх країнах. Оскільки режим Чаушеску на перший погляд здавався “вічним”, румуни не сподівалися на мирну зміну політичного курсу, а песимісти, взагалі, не вірили у можливість будь-яких змін.
Румунське суспільство було полоненим власного безсилля, відсутності перспективи та дії політичного класу, неспроможного знайти наступника диктатору, який очолював Румунію з 1965 року. Політика надмірної персоналізації, що провадилася, починаючи з 1974 роком, сягнула кульмінаційного ступеня у 80 роки XX століття, коли ситуація у країні стала нестерпною. На тлі хронічної кризи комуністичної системи з’явилася нераціональна амбіція Ніколає Чаушеску щодо необхідності виплатити повністю зовнішні борги. Це призвело до вкрай важких нестаток щодо харчування та опалення.
Інженер Памфіл Ілієску працював на заводі “23 Серпня”, одному з великих підприємств Румунії. Він був лідером профспілки й мав постійний зв’язок з людьми та їхніми потребами. Атмосфера в Румунії дуже погіршувалася, небезпечним був психологічний стан людей. Послухайте в продовженні інтерв’ю з інженером Ілієску, яке було записано у Центрі усної історії Румунського товариства радіомовлення 2002 року: “В останні 5-6-7 років комуністичного режиму, у свідомості людей почало відчуватися переконання, що наша праця немає ніякої вартості. Це досить чітко відчувалося на заводі “23 Серпня”. Люди працювали, аби працювати. Проблеми з’явилися у період масивних капіталовкладень. В останні роки періоду 80 років люди зрозуміли, що всі зроблені інвестиції були безглуздим марнотратством. Навіть, я можу сказати, що капіталовкладення нашого заводу у цей період сягнули половини млрд. леїв. Це була досить велика сума на той час. Нині це становило б сотні або тисячі млрд. Однак, користь від цього півмільярдного капіталовкладення майже не було.”
Румунська промисловість, яка одержала ці величезні капіталовкладення, що в основному походи з позичок Румунії, повинна була забезпечити успіх, процвітання країни. Натомість, ці позики були фактично своєрідним жорном економіки Румунії. Причиною цієї надзвичайної дисгармонії з капіталовкладенням була гіпербюрократична логіка комуністичного режиму, як свідчить про це Памфіл Ілієску: “Майже загальним був наступний недолік: завод наприклад, одержував певне устаткування, яке самостійно не ув’язувалося із загальним виробничим процесом. У період засвоєння цього устаткування було необхідно дещо змінити, пристосувати, однак витрати, пов’язані з цим ніколи не передбачалися. Іншими словами, гроші існували лише для виробництва устаткування таким, яким ми бачимо його, наприклад, на виставці. Проте, щоб включити це устаткування у загальний виробний процес, капіталовкладень не було, вони не передбачалися. У такий спосіб ці дорогі й численні устаткування, одержані заводом ніколи не працювали, оскільки план виробництва залишився незмінним.”
Комерційні відносини з іншими країнами соціалістичного табору постійно ускладнювалися, що спрямовувало Румунію на шлях ізольованої закритої економічної системи. Підприємства виробляли багато зайвої продукції, яка валялася на складах, а керівництва численних підприємств були зобов’язані набувати вироби та устаткування, які не мали жодного зв’язку з діяльністю певного підприємства. Грудневих подій від 1989 року спричинився також й той факт, що тупоголовий до самозабуття Ніколає Чаушеску не уступився на XIV зїзді Румунської Комуністичної Партії з влади. Саме робітники важливих промислових платформ вийшли на вулиці, протестуючи у грудні 1989 року. Ось, що розповів Памфіл Ілієску: “У різних місцях люди висловлювали незадоволення. Розмови на зборах не відповідали розмовам поза зборів. Слова не відповідали вчинкам, оскільки зобов’язання взяті на зборах не відповідали реальній дійсності. Люди були перевтомлені, не існували вільні дні, працювали як у суботу, так і в неділю. Іноді в неділю працювали навіть краще, ніж протягом тижня, оскільки ніхто не стояв над твоєю головою. Чимало справ розвязували саме у неділю. Невдоволених було багато, особливо майстри. У цехах у моменти короткого відпочинку критикували навіть існуючий режим. Робилося це, зрозуміло, не прямо, відкрито, проте існувала велика різниця між тим, що говорили на зборах, й тим, що говорили люди між собою. Кажу, не перебільшуючи, що чимало людей сподівалися на зміни, що матимуть місце на зїзді. Сподівання не здійснилися, а розчарування, коли ми побачили після конгресу, що стан речей залишився незмінним, було безмірним. Загальний настрій сягнув межі терпіння. Отже трапилось, що повинно було трапитись ! Не думаю, що це здивувало багатьох.”
Події, які мали місце у грудні, через місяць після XIV зїзду Румунської Комуністичної Партії, сприяли відновленню свободи, сплаченої кровю борців. “Листопад, останній бал” — це назва кінокартини режисера Дана Піци, назва, що стала синонімом періоду краху будь-якого тиранічного режиму, що неминуче потрапить на смітник історії.
