Румунсько-американські відносини після 1945 року
Після 1945 року Румунія та США опинилися по різні боки залізної завіси без їхньої волі.
Steliu Lambru, 04.03.2018, 01:22
Після 1945 року Румунія та США опинилися по різні боки залізної завіси без їхньої волі. Хід війни кинув їх у протилежні табори, хоча підтримка США наприкінці Першої світової війни, згідно озвученим принципам президента Вільсона були визначальними для створення Великої Румунії.
Через комуністичну ідеологію Румунія та США опинилися в протистоянні, хоча між двома країнами не було історичних розбіжностей. Створення двох протилежних військових блоків, НАТО та Варшавського договору призвело до подальшої напруженості в двосторонніх відносинах, особливо в 1950-х роках, роки експансії сталінізму в країнах Центральної та Східної Європи. Але влади в Бухаресті та Вашингтоні вважали, що після 1953 року, коли московська політика змінилася після смерті Сталіна, слід покращити свої відносини.
Дипломат Антон Мойсеску був призначений послом Румунії в США, в 1954 році. В інтерв’ю, записному в 1995 році, Центр усної історії румунського радіо дізнався від Мойсеску, яким був загальний клімат стриманих спроб зближення між Румунією і США: «Я повинен відзначити, що, коли я був акредитований радником посланником в США, міжнародна політична атмосфера була досить важкою. Були дуже напружені відносини між двома основними центрами сили: з одного боку, НАТО на чолі з США, а з іншого Варшавський договір на чолі з СРСР. Саме тому в США я знайшов дуже важку ситуацію для дипломатичних місій країн соціалістичного табору. По-перше, дуже різкі обмеження були накладені на дипломатів цих місій. Не було дозволено покинути столицю без спеціального дозволу від Державного департаменту. Ми, наприклад, мали можливість приїхати в Нью-Йорк, тому що я був спостерігачем в Організації Об’єднаних Нації, де нас ще не було прийнято в якості повноправного члена.
Діяльність румунської місії в США була дуже обмеженою в порівнянні з тим, що було до війни. Розрядка була першою метою, яку запропонували сторони, в основному американська сторона. Антон Мойсеску розповів про відкритість з якою був прийнятий президентом Ейзенхауером на церемонії вручення вірчих грамот: Дипломатичний персонал складався з 7-8 людей, крім мене, плюс дружини. Військовий персонал складався з трьох людей: полковник, майор і капітан та їхні дружини. Решта – це адміністративний персонал, який потрібний посольству. Ми всі стали свого роду сім’єю. Ми організували кілька спільних поїздок, в неділю ходили рибалити. За цих умов настав час вручити вірчі грамоти. Коли я вручив вірчі грамоти у мене був дуже приємний сюрприз. На відміну від загальної атмосфери, президент США Дуайт Ейзенхауер, колишній головнокомандувач висадки в Нормандії під час війни і наступу союзників проти гітлеризму, мав винятково доброзичливе ставлення у ході наших переговорів. Ми висловили бажання розвивати відносини між США та Румунією. Нарешті, Президент запросив мене подорожувати будь-коли по США, щоб краще пізнати Америку. Це було винятком щодо загальних правил, які застосовувались дипломатам наших країн.
Іншою метою Посольства Румунії в США було проникнення в румунську громаду. Румунська діаспора в США була переважно антикомуністичною та критикувала Бухарестський режим. Але емоційна стратегія Посольства представлена Мойсеску, зуміла наблизити людей до політики Бухареста: Ми хотіли зв’язатись з як найбільшою кількістю американських румунів, оскільки ми були ізольованими. Тісний зв’язок я мав з редакцією газети Американський румун. Редакція базувалась в Детройті, в регіоні з багатьма румунами, велика частина, яких емігрувала задовго до війни. Вони працювали особливо на заводах Форда. Головний редактор газети Американський румун та його дружина запросили нас відвідати Детройт до дня жінки в Америці. Запрошення було надіслано моїй дружині. З цього приводу я відвідав кілька міст і зробив головну зупинку в Детройті. У Детройті, в залі, ми знайшли 250 осіб, сім’ї, більшість з них були людьми похилого віку, які давно покинули Румунію, але й молоді люди. Я показав їм фільм про Румунію під назвою Румунія в кольорах, з фольклорними аспектами, особливо з Трансільванії, Молдови та інших регіонів. Фільм, здається, справив враження настільки сильне, що, коли завершився показ, я помітив, що майже всі плакали. Це був дуже вражаючий момент, і було створено дуже міцні стосунки між ними та нами. Я кілька разів побував в них вдома та на заводах. Я вступив в контакт з адміністрацією заводу, і мав можливість побачити весь виробничий процес заводу. Я побачив технології автовиробництва, які ми використовували для нашого автозаводу, коли я повернувся в країну.
Румунсько-американські відносини насправді повернулися до нормальності тільки після 1989 року. До того часу вони розвивалися тернисто від обмеженої співпраці до суперечок наприкінці 1980-х років.
