Румуни та османське завоювання на Балканах у XIV-XV ст.

Експансія Османської Імперії в Європу в XIV-XV ст. була скоріше періодом протистояння та співіснування ніж періодом постійних та відкритих конфліктів.

Steliu Lambru, 07.09.2020, 05:27

Експансія Османської Імперії в Європу в XIV-XV ст. була скоріше
періодом протистояння та співіснування ніж періодом постійних та відкритих
конфліктів. Однак, у 1453 році султан Мехмет II поставив кінець цьому перехідному періоду завоюваванням Константинополя та централізацією влади в руках
єдиного суверена, а саме в його власних руках. У період до завоювання
Константинополя, приблизно з 1360-х до 1453 року, румуни також застосували модель
протистояння та співіснування з турками, відповідно до балканської практики.

Модель співіснування двох світів – християнського та
мусульманського, про що свідчать документи тих часів, врешті-решт призвела до
злиття двох типів культури та цивілізації. Початкове зіткнення між християнським та мусульманським світами
поступово перетворювалося на взаємозалежність та зближення і закінчувалося
синтезом, коли релігія та звичаї призвели до певного людського типу та подібної поведінки.

Балканські політичні діячі періоду до Османського завоювання,
зрозуміло, мали власні інтереси. Для досягнення своїх цілей, вони
співпрацювали, але також боролися з турками. Неодноразово вони просили
османської допомоги. Але до співжиття з турками, у другій половині XIV
століття, балканські християни чинили їм опір, зокрема греки, болгари, серби та албанці, яким іноді
допомагали румуни, але без успіху.

Швейцарський історик Олівер Йенс Шмітт -
професор Віденського університету та фахівець з середньовічної історії
Південно-Східної Європи зазначив, що прикладів, християнських принців,які померли в боротьбі з османами, є менше ніж тих лідерів, які
співпрацювали з турками: Більшість християнських принців на Балканах співпрацювали з
турками. Список османських партнерів набагато довший, ніж перелік тих принців,
які боролися з османами. Князі-християни, які померли в боротьбі проти османів,
були сербські військові лідери в битві на річці Мариці, а саме Углеша та його брат, король Вукашин,
албанський князь Балша II в 1385 р., сербський князь Лазар Хребелянович, принци та воєводи Волощини: Міхаїл І Басараб, який загинув 1420 року, Дан II,
Влад Цепеш, а також візантійський імператор Костянтин XI. Були убиті також батько албанського князя Скандербега Йоана Кастріоті, останній
італійський герцог Афін та останній боснійський цар, а також кілька
боснійські бояри, як наприклад члени сім’ї Ковачевичів та Павловичів.

Турки люблять сварки серед християн, – писав анонімний літописець. Дійсно, християнські еліти використовували турецьких найманців для
боротьби зі своїми суперниками, а турецькі найманці приїжджали як найманці і
залишалися господарями. Османи створили васальні держави, залежні держави, які
також масово втручалися в османську внутрішню політику, прикладом є тривала
османська війна між 1402 і 1413 роками, в ході якої султанські сини вели війну
за батькову спадщину.

Історики вважають, що після битви на річці Мариці 1371 року,
під час якої серби зазнали поразки від турків, балканські правителі
починають визнавати себе османськими васалами. Саме тому, румуни виходять на
першу лінію фронту протистоянь з турками. Володар
Волощини Мірча-чел-Бетрин у битві при Ровіне 1395 року зупинив навалу
війська Баязида I. Мірча виступив проти османів й 1396 року під Нікополем та
успішно відбив їхні напади 1397, 1400 роках. Але, як зазначає швейцарський
історик Олівер Йенс Шмітт, серби вже
стали вірними союзниками турків: Сербські бояри Марко Кралевич і
Костянтин Драгаш померли в битві при Ровіне в 1395 році. Вони воювали проти
Волощини Мірчі-чел-Бетрин, на стороні османів. Загибель у битві двох
сербських бояр показує суттєвий напрям османського завоювання. Без підтримки
васалів, зокрема сербських бояр, наступ османів не був би можливим. У всі
суттєві моменти османські завоювання на Балканах, сербські бояри були на
стороні османів: у Ровіне, у Нікополі, де кіннота Стефана Лазаревича вирішила битву на
користь османів, в Анкарі, де та сама кіннота воювала до кінця за Баязида, в той
час як чимало мусульман уже втекли, а також у 1430 році, коли Георгий Бранкович
допоміг завоювати Салоніки, які були під владою Венеції. Навіть й в 1453 році
серби були в Константинополі, але не як визволителі, а як військами на допомогу
османам.

У Волощині, на півночі ріки Дунаю, з’явилися ознаки такої
співпраці з османами й навіть сюзеренітету. Олівер Йенс Шмітт уточнює: З’явилися два
табори бояр, які на довгий час орієнтувалися на османів або на Угорщину,
хоча, принаймні на ранньому етапі, більшість принців входили в той чи інший
табір залежно від політично-військової ситуації. Тому не завжди легко відрізнити, хто використовував
інших: османи та угорці місцевих амбітних бояр чи навпаки. Останні вважали, що
вони зміцнюють свою регіональну владу за допомогою розумних маневрів і частої
зміни альянсів. Швидка зміна правителів у Боснії та у Волощині відбулася зокрема через ці владні
ігри. Серед румунських воєвод прихильних до османів можна згадати Раду II
Праснаглава, Александру Алдя або Раду-чел-Фрумос.

Таким чином, у 1453 році завершився тривалий перехідний період. Того ж року, румуни
Волощини застосовували іншу культурну модель, в яку вони
інтегрувалися протягом більше чотирьох століть.