Режим Чаушеску та кривава революція

З-поміж країн комуністичної Європи, у яких у 1989 році мали місце зміни, лише в Румунії ці зміни відбулися кривавим шляхом.

Warning: Trying to access array offset on null in /home/web/rri.ro/public/wp-content/themes/rri/template-parts/content.php on line 98
Steliu Lambru, 15.12.2014, 12:27

З-поміж країн комуністичної Європи, у яких у 1989 році мали місце зміни, лише в Румунії ці зміни відбулися кривавим шляхом. Це пояснюється тим, що режим Ніколає Чаушеску проявив найбільшу схильність до застосування у разі необхідності, насилля проти власного народу. Жорстока репресія проти брашовських працівників у листопаді 1987 року, які бунтували, була першою ознакою. На жаль, ця підозра підтвердилась у грудні 1989 року.

Ми запитали історика Іоана Скурту, бувшого директора Інституту Румунської Революції чи існувала можливість уникнути кровопролиття у грудні 1989 року, маючи на увазі спосіб правління Чаушеску. Першим аргументом було співвідношення з марксистсько-ленінською ідеологією: “Теоретично, цього кровопролиття можна було уникнути. Міркуючи, що саме уособлювало Ніколає Чаушеску в порівнянні з іншими лідерами Європейських соціалістичних країн, констатуємо, що практично, лише він не сприйняв ідеї Горбачова щодо гласності та перестройки, вважаючи, що цими гаслами Горбачов фактично підриває соціалізм і в такий спосіб сприяє його занепаду. Отже, після 1987 року Чаушеску був одним із самих непохитних політичних лідерів Центральної та південно-східної Європи, який посилаючись на Маркса, Енгельса, Леніна, не зрозумів, що протягом часу суспільства прогресували, що були необхідні інші форми будівництва, як висловлювався він, соціалізму та комунізму.”

Іншою характерною рисою способу правління режиму Чаушеску історик Іоан Скурту вважав ідею тотальної незалежності Румунії: “Чаушеску запропонував сплатити всі зовнішні борги Румунії, настоюючи, що саме у такий спосіб країна матиме справжню незалежність, тобто не лише економічну, а й політичну. Це спричинилося до застосування потужного експорту як промислових, так і харчових виробів, що у свою чергу сприяло появі серйозної харчової кризи: були введені продовольчі карточки та пайки, які вже досить давно виключені з життя румунського суспільства.”

Ніколає Чаушеску, полонений марксистських штампів стосовно створення міцної економіки, застосував згубну політику, яка негативно відбилася на житті народу: “Третій елемент полягає у тому, що Чаушеску вирішив значно розвинути нафтопереробну промисловість, великого споживача енергії, за рахунок населення країни. Численні обмеження тепла та електроенергії створили досить важкі умови повсякденного життя людей, що у свою чергу спричинилося до незадоволення, яке набрало сили особливо у квітні 1989 року. Було повідомлено, що Румунія повністю сплатила зовнішні борги. На цей раз Чаушеску вирішив, що країна повинна стати кредитором та здобути прибутки за урахуванням процентів, одержаних внаслідок фінансових операцій – надання грошей у позику іншим країнам. Одним словом, становище в Румунії, порівняно з іншими соціалістичними країнами, було досить скрутне, звідси й немале незадоволення населення. У грудні 1989 року мільйони людей вийшли на вулиці, вимагаючи усунення Ніколає Чаушеску.”

Ми запитали історика Іоана Скурту, чому на його думку, в Румунській комуністичній партії не було жодного реформатора, який би своєчасно запропонував усунення від керівництва Ніколає Чаушеску й забезпечив зміну режиму мирним шляхом: ”Чаушеску діяв досить вправно й зумів протягом короткого часу, приблизно шести-семи років, усунути від керівництва РКП можливих суперників. Натомість він пітримував й висував на посаду відданих йому людей, позбавлених почуття відповідальності й сміливості. Я читав спогади Думітру Попеску, члена Виконавчого політичного комітету Центрального комітету РКП, який розповідає, що під час засідань відповідного керівного організму, говорив лише Чаушеску, інші члени були лише слухачами. Автор спогадів жалівся на головний біль після засідань та щоб трохи заспокоїтись, він повертався додому в квартал Прімавері, де мешкав, пішки. Зрозуміло, що посада, яку він посідав, передбачала й відповідальність, дію, про це, однак, автор спогадів не згадує. Отже, той факт, що центральною фігурою засідань був лише Чаушеску, а останні члени Виконавчого політичного комітету лише робили нотатки, завдячується саме тим, хто погодився з таким, на мою думку, зневажливим становищем. Найяскравішим моментом у цьому відношенні є момент, коли Чаушеску, обурений тим, що демонстранти Тімішоари не були жорстоко покарані, заявив: “Я більш не можу працювати з таким Виконавчим політичним комітетом, виберіть собі іншого Генерального секретаря.”

Члени комітету стали його умовляти, доводили свою відданість, лояльність йому. Отже, я сказав би, що навіть в останню хвилину жоден з них не мав хоробрості сказати: “ми згідні з вашою відставкою, створимо колективне керівництво, повідомимо незадоволене населення про те, що Ніколає Чаушеску пішов у відставку. Можливо, що хід подій був би іншим, що не було б кровопролиття. Опортунізм цих людей відіграв важливу роль у розвитку драматичних подій.”

Режим Чаушеску тиранічний, ненажерний, зайняв відповідне йому місце. На жаль, це сталося ціною життя 1204 румунів.