Повсякденне життя на радянському фронті
Під час війни, багато чого є як в мирних часах: змішується героїзм, трагізм, комізм і абсурд. Але на відміну від миру, під час війни жодне правило не дотримується та жодна логіка не функціонує.
Steliu Lambru, 27.03.2017, 12:23
Під час війни, багато чого є як в мирних часах: змішується героїзм, трагізм, комізм і абсурд. Але на відміну від миру, під час війни жодне правило не дотримується та жодна логіка не функціонує. На фронтах Другої світової війни в Радянському Союзі, румунські солдати зіткнулися з ситуаціями життя і смерті, коли іноді все висіло на волосині.
Владімір Боанте воював на антирадянському фронті в 1942 році і був лейтенантом. В 1995 році, в інтерв’ю Центру усної історії Румунського радіомовлення він згадав про битву в Садовому, неподалік російського міста Орел: Я пам’ятаю, що знаходився в окопі, поряд із солдатом, який допомагав навіднику заряджати зброю. Одного звали Веліку, а ім’я іншого вже не пам’ятаю. Росіяни стріляли майже безперервно з кулеметів, можу сказати, що то було найжахливішим бомбардуванням, в якому взяв я участь під час війни. Солдата, який допомагав заряджати кулемет патронами, зацікавило подивитися як наближуються росіяни. І сидячи навпочіпки, притулившись спиною до краю окопу, дивився вперед. Я кажу йому «Хлопче, будь обережний! Не чуєш як вони стріляють? Через деякий час я тільки почув: Ой! Коли повернувся, щоб подивитися на нього, куля проникла через його чоло, вийшла через потилицю, а з його чола витікала кров на мої чоботи. Дивлюся на мого колегу і бачу як він, будучи вражений, заплакав. Я, аби підбадьорити його, викрикнув: «Закрий рота! Не плач даремно! Ти не бачив, яким необережним був він?
Владімір Боанте був свідком кошмарних сцен, в яких нелюдяність була банальною річчю. Страчення полонених було тільки однією стороною гротескної нелюдяності. Коли ми зайняли Садовий, то виявили в одному колодязі велику кількість наших офіцерів, які лежали там мертвими. Ними зайнявся офіцер, який здається володів румунською мовою, звичайно, він не був ані румуном, ані росіянином. Це можливо був мешканець Південної Бессарабії, можливо, гагауз, який сказав їм: «Тепер, румуни, настала ваша черга вмирати» Він показував їм пістолет і питав тільки це: «Де стріляти?, і вбивав їх так як хотілося йому: в голову, в серце. Дійшов він до капітана Панаїтеску, який відростив собі вуса. Останній попросив влучити йому в серце. Гагауз відповів: «Ні, тебе у зуби!» І вистрілив, капітан впав, після чого всі вони були кинуті в засохлий колодязь. Наші, коли прибули туди, витягли їх звідти. І уявіть собі, той, хто був влучений у зуби не помер, здається це врятувало його.
Під час війни, виживання часто залежало від примхи чи раптової зміни всієї ситуації, в якій перебувала певна особа. Владімір Боанте: Один з моїх колишніх колег з університету, чиє ім’я Мірча Штефанеску, потрапив в полон, і майже у подібних умовах разом з усіма іншими полоненими офіцерами чекав своєї страти. П’яний офіцер, який не знав румунської мови, показував їм пістолет і запитував: «Що це?» Якщо ти відповідав «револьвер», він убивав тебе. Насправді, це було тільки причиною дражнити полонених, бо врешті-решт він убивав їх. Мірча Штефанеску розповів мені, що бачив, як вилетіло око офіцера, який стояв біля нього, і якого росіянин влучив у голову. Коли настала черга моєму колегу відповісти на запитання «Що це?», останній, у відчаї, обматюкав п’яного росіянина, сказавши: «А ти що не знаєш, що у тебе в руці? Росіянин запитав перекладача: Що він сказав?. Той пояснив йому, росіянин полаяв його рідною мовою і поплентався звідти, не вбиваючи більше нікого.
Протягом 45 років, радянська пропаганда говорила виключно про варварство румунів, які минали радянськими населеними пунктами. Насправді, відносини румунів з місцевими жителями відповідала воєнним реаліям. Владімір Боанте: Всі вони були бідними людьми, наші не могли хотіти чогось від них, бо вони прибували з румунської країни, де життя було незрівнянно кращим. Тоді, як могли вони грабувати бідного чоловіка?! Навпаки, ці бідні душі сподівалися на допомогу румунських солдатів, які ділилися з ними їжею. Хочу сказати ще іншу річ: якщо подумати добре, то наші солдати були в основному селянами, радянці були теж селянами. Між ними встановлюється, як свого роду природна близькість через їх походження, звичаї, які у всіх селян є майже однаковими.
Війна має повсякденне життя і складніший темп подій, ніж дають нам зрозуміти історичні джерела. Це середовище, в якому, врешті-решт, кожен пристосовується, без того щоб воно стало нормальністю.
