Пам’ятники Бухареста

Бухарест, як і будь-яке місто, що упродовж часу переживало різні періоди трансформації і змін, суттєво змінив свій вигляд починаючи з першої половини ХІХ-го століття.

Steliu Lambru, 17.07.2017, 08:47

Бухарест, як і будь-яке місто, що упродовж часу переживало різні періоди
трансформації і змін, суттєво змінив свій вигляд
починаючи з першої половини ХІХ-го століття. По суті місто східного типу приблизно до 1800 року, без пам’ятників у громадських місцях, Бухарест описувався іноземними туристами як місто,невідповідне для проживання та з низьким рівнем якості життя. Починаючи з ХІХ-го століття, кожне покоління мешканців Бухареста відзначило важливі історичні моменти і постаті румунської історії зведенням
пам’ятників у громадських місцях.

Багатьох пам’ятників, про які
розповідає Чезар Петре Буюмач, куратор Музею історії міста Бухареста нині не
існує, але вони залишилися в суспільній пам’яті і показують, як перетворився
Бухарест з торгово-купецького центру східного типу на місто з амбіцією
європейської столиці. На площі Ворнічієй, на місці де зараз знаходиться Музей
історії мистецтв, на Каля Вікторієй, 23 червня 1848 року була зведена статуя
Звільненої Румунії, яку зробив Константін Данієль Розенталь. Ось як описували
її в газеті Прункул Роминієй/Дитина Румунії: Пам’ятник являє собою Фаму
(ред.– у римській міфології богиня поголосу та слави), одягнену в туніку та з
лавровим вінком над довгим густим волоссям, що водоспадом виливається на її
плечі, з розірваними ланцюгами на зап’ястях рук, в які вона була скута раніше.
В одній руці вона тримає патерицю, а в іншій – терези, символи віри і
справедливості. Однією ногою вона стоїть на ворогах в образі змії. Однак ця
перша статуя Бухареста протрималася всього п’ять днів, оскільки каймакан
Еманоїл Беляну, побоюючись російсько-турецького вторгнення наказав знести її.
Ось що писав про це в газеті Прункул Роминієй Константін Росетті: Статуя, що
представляє собою Звільнену Румунію, з символом справедливості і християнства
в руках, терезами і хрестом, що знаходилася на площі Ворнічієй, була знесена
паном Еманоїлом Беляну, який цей акт вандалізму пояснив такими нецензурними словами, що наше перо
відмовилося оскверняти папір. Так само був зруйнований і постамент, який нібито
був розміщений там з порушенням права власності. Ось так цей пам’ятник мав
недовге існування, хоча мав стояти вічно.

Каля
Вікторієй сьогодні або Міст Могошоаї, як називали цю вулицю в ті часи,
тривалий час була основним місцем зведення громадських пам’ятників у
Бухаресті. Говорить Чезар Петру Буюмач. Перед новозбудованим Атенеумом
знаходилася Колона з орлом Фредеріка Шторка, (ред. – румунського скульптора
німецького походження). Цей пам’ятник у 1890 році був переміщений тодішнім
мером Пакє Протопопеску на невеличку площу біля нового бульвару, де простояв
зовсім небагато часу, оскільки в 1903 році на його місці була розміщена статуя Константіна Росетті. А перед Атенеумом, де колись стояла Колона з орлом
певний час були були розташовані «Бігуни» відомого французького скульптора
Альфреда Буше, які поступилися місцем статуї Емінеску, оскільки були переміщені
ближче до перехрестя Каля Вікторієй з
вулицею Вірменської церкви. Колона з орлом була переміщена на площу Королеви Марії,
де вона пробула до землетрусу 1977 року, коли цей пам’ятних був назавжди
втрачений. Перед Атенеумом були пам’ятники зліва і справа, які були перенесені в
парк Чішміджіу. Тоді за невідомих обставин була загублена статуя румунського поета,
історика і філолога Єнекіце Векереску.

Куратор
Чезар Петру Буюмач розповів як змінилося одне з емблематичних місць на Каля
Вікторієй – площа Триколора. На Каля Вікторієй, на місці монастиря Серіндар,
до візиту імператора Франца-Йосипа в 1896 році, був побудований так званий
Фонтан миру, відомий як фонтан Серіндар. Це був дуже гарний фонтан, але
він був зроблений з низькоякісного матеріалу і дуже швидко розпався та з
часом зник. Невдовзі на цьому місці був побудований Палац офіцерів і за
пропозицією скульптора Міхая Онофрея перед ним мав бути зведений пам’ятник румунському політику Ніколаю Філіпеску. Але муніципалітет вирішив згадати про фонтан Серіндар і прийняв
рішення звести інший фонтан, який можна побачити і в наші дні на Площі
Триколора.

І Тріумфальна арка, один з
найбільш відомих пам’ятників Бухареста, пережив період трансформації. Розповідає Чезар
Петру Буюмач. «Для відзначення коронації Фердинанда і Марії було запропоновано
зведення Тріумфальних воріт і архітектор Петре Антонеску був уповноважений
побудувати тріумфальну арку за відносно короткий період часу, менш ніж за рік.
Була створена солідна бетонна споруда, але декоративні елементи були зроблені зі
слабостійкого матеріалу, точніше з гіпсу, із нанесенням захисного шару патини,
щоб захистити гіпс від дощу. Антонеску звернутися до кількох скульпторів, щоб
прикрасити цю арку. Солдати були розміром в п’ять з половиною метрів заввишки,
по чотири на кожній опорі арки. Мова йде про зображення румунського солдата
Шторка, про дакійського солдата румунського скульптора Оскара Спетє, солдата
часів правління Мірчі Старого, який зробив Корнел Медря, солдата часів Штефана
Великого скульптора Дмитра Пачурі, солдата часів Міхая Хороброго Александра Северіна,
пандура Тудора Владіміреску, зробленого Йоном Жалею, доробанца незалежності,
зробленого Йоном Йорденеску та солдата, що приніс Возз’єднання, якого зробив
Думітру Мецеоану. На аркаді скульптор Александру Келінеску зобразив портрети
Фердинанда і Марії, єдині елементи нової тріумфальної арки, які можна побачити
й сьогодні, що збереглися від старої арки, яка зруйнувалася, тому що її
управління передавалося від однієї установи до іншої: від Міністерства культури
до мерії, від комісії з питань захисту історичних пам’яток до Міністерства
громадських робіт, від Міністерства сільського господарства до Міністерства
оборони. Хоча на реставрацію арки були виділені значні кошти, вона врешті-решт
зруйнувалася, але завдяки королю Каролю II була побудована нова Тріумфальна
арка, спроектована архітектором Петром Антонеску, відкрита в 1936 році.

Але список пам’ятників, які
Бухарест втратив упродовж часу набагато довший. Утім не можна їх вважати повністю втраченими, якщо вони збереглися в народній пам’яті.