Література і політика в 1965-1974 роках

Література була одним з улюблених мистецтв комуністів. За допомогою переконливості літературних текстів та образів головних героїв, створених надзвичайно рудиментарно, але здатних зачепити найбільш інстинктивні почуття людей, режим досяг значних успіхів.

Steliu Lambru, 02.06.2014, 01:10

Література була одним з улюблених мистецтв комуністів. За допомогою переконливості літературних текстів та образів головних героїв, створених надзвичайно рудиментарно, але здатних зачепити найбільш інстинктивні почуття людей, режим досяг значно більших успіхів, ніж допускають історики літератури. Головною характеристикою літературних творів 1950-х років був соціалістичний реалізм, введений радянськими культурними діячами.

З 1965 року режим молодого лідера Ніколая Чаушеску запропонував поновлення Румунії шляхом відмови від ідеології. Таким чином література була звільнена від “кайданів” соціалістичного реалізму. Завдяки цьому рішенню, комуністичний режим зумів схилити на свій бік чимало інтелектуалів, які повірити, що час дійсно настав час змін. Але ті, хто сподівався на краще і запропонував єдиній партії свої послуги, побачили 1980-х роках, що насправді режим Ніколая Чаушеску вів тоталітарну політику неосталінського типу.

Історик бухарестського інституту ім. Ніколая Йорги Крістіан Васіле розповів про два випадки інтелектуалів, які погодились співпрацювати з новим літературним каноном режиму Чаушеску в 1965-1974 роках. Мова йде про історика та перекладача Александра Балача (1916-2002 рр.) і письменника Александра Івасюка (1933-1977 рр.). Перший був провідним румунським італістом, критиком та істориком літератури, комуністичним політиком та членом Румунської академії.

Історик Крістіан Васіле каже, що А.Балач, будучи заступником міністра культури намагався поширювати новий метод літературної творчості – соціалістичний гуманізм. Він розповів про візит Балача до Болгарії в 1967 році. “Балач мав багато зустрічей з партійним активом в різних містах, з культурними діячами, відвідав різні культурні та мистецькі заклади і виступив з лекціями на цю тему у Вищій партійній школі в Софії. Румунські документальні джерела згадують про чотири лекції Александра Балача, на яких він отримав не менше 80 запитань. Були деякі не зовсім приємні запитання, які змусили його бути уважним до нюансів, продемонструвати дипломатичну майстерність і навіть ухилитися від прямої відповіді. Деякі запитання стосувалися випуск літератури на національних мовах і стадії культурних звязків з СРСР. Але найцікавішим було інше запитання: як ставляться румунські інтелектуали до соціалістичного реалізму? На перший погляд це запитання мало анахронічно-догматичний характер, було дещо провокативним з двох причин: соцреалізм був єдиним дозволеним методом літературного творіння, ототожненим зі сталінізмом і насильно запровадженим Радянським Союзом в країнах соцтабору, а болгарські комуністи були набагато ближчими до Кремля, ніж румунські. По-друге, Ніколає Чаушеску та культурна і партійна бюрократія, принаймні на словах, перестали вимагати від інтелігенції дотримуватися соціалістичного реалізму. Єдиний метод літературного творіння 50-тих років був замінений соціалістичним гуманізмом, згаданим в партійних документах і виступах Чаушеску. Александру Балач висловив подив і попросив присутніх у залі визначити соціалістичний реалізм в новому контексті.”

Інший випадок стосується румунського романіста і публіциста Александра Івасюка, який помер в розквіті сил під час землетрусу в Бухаресті. Творче життя письменника тривало трохи більше десяти років, але це були роки інтенсивної та плідної праці, що висунули його в перші ряди прозаїків комуністичної Румунії. Дебютував А. Івасюк як публіцист в 1965 році в часописі “Газета літераре” нарисами на соціальні теми, став популярним він після випуску в світ роману “Вестибюль” в 1967 році. Тоді критика говорила навіть про появу неабиякого таланту. Розповідає історик Крістіан Васіле. “Майбутній письменник, студент Філософського факультету у 1956 році, на початку революції в Будапешті, виступив проти необхідності викладання курсу “Основи марксизм-ленінізму”, який тоді вважався фундаментальним. Івасюк відмовився йти на курс марксистської-ленінської філософії, заплативши за свою зухвалість сімома роками увязнення і домашнього арешту. Крім цього він планував приєднатися до революційного руху угорських студентів. У зрілі роки Александру Івасюк зазнав радикальну трансформацію. Він обрав дивну форму марксизму, яка зблизила його з політичним режимом, котрий за понад десять років до цього вважав молодого студента ворогом народу, бунтівником і контрреволюціонером та кинув його за грати. Хоча з 1956 по 1963 рік він пережив усі форми приниження у вязниці та за місцем примусового проживання, потім він нібито став одержимий відносинами між індивідуумом і владою, та намагався в другій половині ’60-тих років реінтегруватися в суспільство та зблизитися з комуністичною ідеологією. Одразу після 1963 року він влаштувався на роботу в Посольстві США в Бухаресті. Паралельно писав романи, а потім посів різні керівні посади. У цей період Івасюк дуже змінився, що помітно в його романах «Інтервал», «Нічне дізнання», «Птахи», «Осяяння». Деякі літературознавці та історики відзначають, що на відміну від сучасної політичної прози Івасюка, як наприклад Роман «обсесивного десятиліття», в якому були реабілітовані герої-жертви режиму, у творах колишнього політвязня Івасюка були реабілітовані колишні кати, тоді як жертви піддавалися осуду. Незалежно від того чи Івасюк був щирим новонаверненим до марксизму або циніком, його випадок найкраще ілюструє успіх порочних механізмів комуністичної педагогіки. Багато з його поведінки в суспільстві залишило враження, що йдеться про людину, яка пережила глибокі внутрішні трансформації.”

Соціалістичний гуманізм, як і вся культурна політика режиму Ніколая Чаушеску, зник у 1989 році. Водночас він є ще одним прикладом того, що ошуканство в мистецтві, навіть якщо довгий час має підтримку політичної влади, не може претендувати на те, щоб його називати дійсно цінним витвором мистецтва.