Корнеліу Копосу та відданість ідеалам свободи
Корнеліу Копосу був важливим румунським політиком, людиною, яка зберегла зв'язок із демократичною Румунією, із Румунією до комуністичного періоду.
Steliu Lambru, 30.06.2014, 09:00
Корнеліу Копосу був важливим румунським політиком, людиною, яка зберегла звязок із демократичною Румунією, із Румунією до комуністичного періоду. Поряд з королем Міхаєм I, Корнеліу Копосу мав суттєвий внесок у процесі відродження демократичного духу в Румунії після 1989 року. Румунське суспільство зобовязане подякувати йому за його приклад відданості, за віру в обовязок боротися за свободу, справедливість і повагу, за честь і відданість, з якою він слідував за його товаришами румунського ГУЛАГу страждання. Його прозвали “Сеньйором”.
Народився він 20 травня 1914 року у повіті Селаж (північно-західна Румунія) у сімї греко-католицького священика. Обняв карєру адвоката, отримав докторський ступінь у галузі права в Клузькому Університеті. Він був близьким другом Юліу Маніу, лідера Національно-селянської християнсько-демократичної партії, будучи його особистим секретарем. 14 липня 1947 року Корнеліу Копосу був заарештований, разом з усіма членами керівництва цієї партії, був засуджений до довічної каторги і звільнений у 1964 році після 17 років позбавлення волі, з яких 9 років в режимі повної ізоляції у вязниці Римніку Серат.
Корнеліу Копосу довелося пережити невимовні муки, голод, загрозу смерті, тобто випробування, яким піддав румунську демократію комуністичний режим після 1945 року. У 1993 році, на запитання журналістки Лучії Хоссу-Лонджін, чи він би прожив інакше, якби міг повернутися назад у часі, Копосу відповів: “Ні. Я зробив собі іспит сумління і переглянув всі страждання, всі приниження, які мені довелося пережити протягом років увязнення, у різних місцях позбавлення волі, під час переслідувань у роки після виходу з вязниці, і я думаю, що із закритими очима я вибрав би ту саму долю. Можливо, доля кожного заздалегідь визначена. Я не фаталіст, але думаю що, якби я мав можливість обрати між різними варіантами, я обрав би те саме минуле, яке я пережив і яке я без вагань повторив би.”
Зустріч з такими людьми є привілеєм. Максимальним екзистенціальним досвідом було позбавлення волі, для Корнеліу Копосу була в’язниця Римніку Серат: “Тюрма в Римніку Серат мала 34 тюремні камери, 17 на першому поверху і 17 на другому, яких розділяла дротова сітка. Було там, також, 4 підземні карцери. Кожна камера була розміром 2 на 3 метри. Були вони розміщені у формі бджолиних вуликів, одна біля одної, на висоті 3 метри було розміщене недоступне для в’язнів вікно розміром 45 на 30 см., яке було заґратоване металевими звареними ґратами, що не дозволяли світлу проникнути в камеру. Єдина 15-ватна лампочка тьмяно освітлювала камеру. Опалення не було, тюрма збудована десь 1900 року мала товсті стіни. В’язниця була оточена двома рядами дуже високих 5,6-метрових стін, між якими був зведений контрольний коридор. На другій стіні були розташовані вежі, в яких стояли озброєні солдати, які охороняли вязницю”.
Тоталітарний режим ставився до людей не як до істот з імям і прізвищем, а як до чисел. Корнеліу Копосу розповів яким було його життя у вязниці: “Кожному в’язню присвоювався номер, який був номером камери. Ніхто не мав імені, наші імена не були відомі. Нас ідентифікували за номером камери, яку ми займали. Кожен вязень постійно перебував у камері-одиночці, так що не могла навіть йти мова про розмови та зв’язки з іншими в’язнями з інших камер. Спілкуватися з “сусідами” по вязниці доводилося за допомогою спеціально створеної тюремної “азбуки Морзе”, і це до коли наша система була виявлена і нас було покарано дуже суворо. Після цього, звязок між нами ми тримали через “кашель Морзе”, який був дуже виснажливим, утомливим, особливо через те, що всі ми були дуже хворими. Я займав першу тюремну камеру, а прямо зверху, на другому поверсі, була камера № 32 де був ув’язнений Іон Міхалаке, з яким спочатку мені вдалося звязатися за допомогою азбуки Морзе, однак через 4-5 років, через послаблення його слуху, він перестав реагувати на мої сигнали”.
Корнеліу Копосу був тим, хто відвертіше заявив після 1989 року, що Румунія повинна відродитися. А для цього їй потрібно була особистість, яка відновила би довіру до неї. Для Корнеліу Копосу цією особистістю був король Міхай І: “Моє про королівське ставлення ґрунтується на твердому переконанні, що в злободенній Румунії немає іншої людини, яка б мала покликання поляризувати симпатію і довіру більшості населення, окрім короля Міхая І. Немає. І тому що, в політичній палітрі не має такої особи, якій довіряло би більшість населення і яка б забезпечила стабільність всередині країни та довіру закордоном, ми повинні звернутися до короля, який поставив країну на перше місце в 1944 році, який мав відверту антикомуністичну позицію і який має і престиж, і мудрість бути неупередженим арбітром-судом румунської політики. Причина цього про королівського ставлення є прагматичною, а не сентиментальною. Якби була така особистість, якій би судилося поляризувати суспільну довіру і симпатію більшості румунського народу, можливо, тоді я відмовився би від цієї ідеї. Ми не можемо вирощувати особистостей, так як вирощуємо інкубаторних курчат. Для цього нам потрібні ще 30-40 років”.
У 2014 році, Європа відзначає сторіччя з дня Першої світової війни. Румунія, однак, відзначила і сторіччя від народження Корнеліу Копосу, без якого Румунії було б набагато важче відродитися.