Корнеліу Копосу, взірець нової румунської демократії
Корнеліу Копосу помер 11 листопада 1995 року і нині майже всі румуни вважають його людиною, яка присвятила життя ідеалам демократії.
Steliu Lambru, 16.11.2015, 10:19
Вважають, що найважливішим у
житті людини є те, що залишається після неї, тобто спадщина. Йде мова не лише
про майно, а в першу чергу про символічні та моральні цінності, приклади для
нащадків та спосіб життя. Корнеліу Копосу помер 11 листопада 1995 року і нині
майже всі румуни вважають його людиною, яка присвятила життя ідеалам
демократії, зразком відродження демократії після 1989 року, після майже 50 років комуністичного режиму в Румунії. Корнеліу Копосу залишив
величезний капітал політичних і духовних переконань, непідкупності, суворості,
фізичної й психічної стійкості у нерівному зіткненні з комуністичним
режимом у той час, коли чимало інших людей не зуміли вистояти, або
співробітничали з цим режимом.
Диявол історії, як назвав
польський філософ Лешек Калаковський режим червоного терору, не залишив у
спокої Корнеліу Копосу до 1989 року, року падіння цього режиму. Комуністичний
режим пробував підкупити його душу та переконання,
скомпрометувати його. Згідно власним свідченням Копосу, підтвердженим
документами, знайденими в архівах колишньої політичної поліції (Секурітаті),
після звільнення з тюрми Корнеліу Копосу ув’язнювали на різні короткі періоди
27 разів, його помешкання неодноразово підлягало обшукам, внаслідок яких більше
3.000 його власних документів було конфісковано.
У 1989 році Корнеліу Копосу був
тією людино, поряд з якою спочатку декілька румунів, а потім все більше розпочали
відновлення румунської політичної, суспільної, культурної тканини та мислення,
важко уражених заходами комуністичної тиранії. Навесні 1990
року здавалось, що Корнеліу Копосу був сам як палець, від якого, ніби, відмовлялась
більшість. Однак, у 1995 році, коли
Корнеліу Копосу помер, навколо його ідей вже згуртувалась значна кількість
румунських громадян, що мали намір здійснити певні зміни. Позитивній зміні
ставлення до Копосу в період 1990-1995 років у значній мірі сприяли величезні
страждання, яких він зазнав. Після 17 років з половиною тюремного ув’язнення в
період 1947-1965 років Корнеліу Копосу ствердив здавна відоме прислів’я, про те, що правда завжди переможе, що
правда зверху буде, як олія на воді. Слід відмітити, що Корнеліу Кокосу не
вважав себе єдиним зразком для наслідування. Він постійно твердив, що був
зразком цілого покоління румунів, які загинули і не можуть
розповісти про пережиті страждання.
Корнеліу Кокосу народився 20
травня 1914 року в родині греко-католицького священика. Копосу був адвокатом за
фахом, здобув звання доктора юридичних наук Клузького Університету. Копосу
поділяв погляди Юліу Маніу, голови Національно-селянської християнсько-демократичної партії, був його особистим секретарем. 14 липня 1947
року, внаслідок інсценування застосованого комуністичним урядом, Корнеліу
Копосу разом з усім керівництвом
Національно-селянської християнсько-демократичної партії був
заарештований. Засуджений на довічне позбавлення волі на каторжних роботах, він
був звільнений в 1964 році. 9 із 17
років проведених у тюрмі, він знаходився у повній ізоляції, внаслідок
чого майже втратив навик словесного спілкування.
Зустріч з людиною високого
морального зразка, Корнеліу Копосу, – це привілей. В’язниця-похмура,
жорстока, репресивна, являла собою максимальний життєвий досвід, яким він міг
поділитися. Для Копосу такою в’язницею була в’язниця у Римніку Серат: У
в’язниці в Римніку Сарат, 16 з 34-х існуючих тюремних камер розміром 3м/2м,
були розташовані на першому та другому
поверхах. Ці тюремні камери були відокремлені одна від одної дротяною
перегородкою. Існували ще дві камери, а інші чотири призначені для суворого покарання, знаходилися у
підвалі. Тюремні камери, розміщені одна біля одної, виглядали ніби стільник, на
висоті трьох метрів знаходилось недоступне для в’язня віконце, розміром
45см-30см. Віконця через які не заглядало сонечко. Світло електричної лампочки спроможністю в 15 ват, наводило на думку,
що знаходишся у склепі. Тюрма, збудована у 1900 році, що мала міцні, грубі
стіни, не огрівалася. Тюрму оточували два ряди стін висотою 5-6 метрів, між
якими існував контрольний коридор. На зовнішніх стінах були зведені башти для
озброєних солдатів, які охороняли в’язницю.
Для тоталітарного режиму люди
були не особами, які мали ім’я, а цифрами. У 1993 році Корнеліу Копосу пригадує
своє життя та життя інших в’язнів у тюрмі: Кожний ув’язнений мав номер,
відповідний номеру камери. У кожній тюремній камері знаходився лише один
ув’язнений, безпосереднє спілкування фактично було неможливе, отже довгий час
спілкування здійснювалося за допомогою кода Морзе, тобто в’язні били у стіни. Начальники довідалися про це й багатьох в’язнів суворо покарали. Після цього
в’язні спілкувалися шляхом так званого кашлю Морзе, що надзвичайно виснажувало
їх сили, враховуючи поганий стан здоров’я в’язнів. Я був ув’язнений у тюремній
камері за номером 1. У 32-ій тюремні камері, що знаходилася зверху, якраз над
моєю, був ув’язнений Іон Міхалаке, з яким я спілкувався саме вищезгаданим
способом протягом 4-5 років. Пізніше, коли він почав недочувати, це спілкування
стало неможливим.
Нерідко Копосу запитували, чи
змінив би він щось у своєму житті, якби мав можливість повернути ті роки
прожитого життя, завжди він відповідав на це запитання негативно. У 1993 році Корнеліу Копосу стверджував Я зробив
іспит сумління, пригадав усі страждання, нещастя, які довелося
перенести у роки ув’язнення, як і в роки переслідування після звільнення з
тюрми, і я впевнений, що не зробив би іншого вибору. Із закритими очима я обрав
би ту саму долю. Мабуть, доля кожного з нас написана заздалегідь. Я не
фаталіст, але впевнений, що в разі наявності альтернативи, я без вагання обрав
би пережите мною минуле.
