Дезертирство з румунської армії у Першій світовій війні
У стані війни, сконцентрованої в суворій інституційній формі, такій як армія, військові перебувають під великим тиском. Під час Першої світової та Великої війни дезертирували солдати всіх армій, в тому числі і румунської.
Стеліу Ламбру і Христина Манта, 29.07.2024, 07:37
У стані війни, сконцентрованої в суворій інституційній формі, такій як армія, військові перебувають під великим тиском. Йдеться про життя чи смерть, про невідомість, про совість. Екстремальний досвід війни також пов’язаний з дезертирством – практикою, яка завжди була поширеною в історії людства. Під час Першої світової та Великої війни дезертирували солдати всіх армій, в тому числі і румунської.
Історик Габріела Дрістару з Інституту історії Ніколає Йорга в Бухаресті досліджує феномен дезертирства з румунської армії під час Першої світової війни. Вона зробила порівняльний погляд на своє дослідження і, таким чином, показала, як сьогодні британське суспільство ставиться до власних випадків дезертирства: «В Англії дослідження на цю тему почалися у 1980-х роках, з розсекречення документів, що підлягали більш тривалому режиму засекречення, щоб не впливати на приватне життя обвинувачених та їхніх родин. У перших текстах стверджувалося, що дезертирство під час Великої війни не було наслідком боягузтва, як вважалося в той час, а було наслідком посттравматичного стресу. Тому 321 страта в армії Британської імперії була актом несправедливості, за який абсолютно необхідне моральне відшкодування».
Румунська армія вступила у Першу світову війну в серпні 1916 року. Після початкового успішного наступу на півночі та сході на лінії Карпат вона була зупинена німецько-австрійсько-угорськими військами. На півдні поразка румунської армії від болгарсько-німецької армії поставила столицю Бухарест під велику загрозу. Після боїв за столицю місто було окуповане в грудні 1916 року, а керівництво румунської держави втекло до Молдови на північний схід. У 1917 році румунська армія за підтримки французької військової місії на чолі з генералом Анрі Бертло та російської армії на місцях зуміла протистояти німецькому наступу в битвах під Миришть, Миришешть та Ойтуз. Більшовицька революція восени 1917 р. і розпад російської армії означали, що Румунія більше не могла чинити опір і в березні 1918 р. уклала мир з Німеччиною та її союзниками.
Дезертирство з’явилося в румунській армії після падіння Бухареста і відступу до Молдови. Це був поспішний відступ, часом хаотичний, як ми читаємо в мемуарах. Румунські історики дослідили армійські архіви і зібрали статистику. До 1 червня 1918 року дві третини судових процесів у військових трибуналах різних частин румунської армії були пов’язані з дезертирством і пов’язаними з ним злочинами. Румунське військове правосуддя було організоване на основі французького Кодексу військової юстиції 1857 року. Дезертирство в праві було кількох видів: дезертирство в країні, дезертирство в країні під час війни, дезертирство перед ворогом, дезертирство до ворога, дезертирство до іноземної держави. Дезертирством у воєнний час також вважалися непокора призову та мобілізації, непокора начальству, образа старшого за званням та самокалічення. Щоб краще дослідити явище дезертирства, Габріела Дрістару прочитала матеріали військових трибуналів двох великих підрозділів – 5-ї та 13-ї дивізій. Хоча покарання за дезертирство було суворим та включало смертну кару і пониження у військовому званні, ті, хто судив дезертирів, не поспішали з вироком і були поблажливими, як це було у випадку з 13-ю дивізією: «Незважаючи на те, що дезертирство у воєнний час каралося довічним ув’язненням на каторжних роботах або навіть смертною карою, було винесено лише 3 вироки про довічне ув’язнення на каторжних роботах і 3 вироки про смертну кару. Шестеро засуджених до максимальних термінів ув’язнення також мали інші звинувачення: вбивство, грабіж, підробка державних документів та образа начальника. У відсотковому відношенні більшість вироків, винесених за дезертирство у воєнний час, були виправдувальними».
Причиною дезертирства була не втеча від відповідальності чи страху, як можна було б подумати, а здебільшого емоційна: туга за домом, туга за родиною, бажання повідомити близьким, що вони живі, страх залишити їх під ворожою окупацією. Переважна більшість дезертирів після кількатижневої відсутності поверталися до своїх військових частин самі. Іншою причиною дезертирства було невдоволення військовим і політичним керівництвом. Дезертирство було поширене і в 1917 році, заохочуване поразкою російської армії та австро-німецькою пропагандою. Габріела Дрістару: «Марсель Фонтен, член французької військової місії, згадував, що думка румунського командування полягала в тому, що дезертирів вже було занадто багато, щоб їх страчувати, і що покарання тільки погіршить ситуацію. Загалом, нічого не можна було зробити, щоб змінити чи покращити ситуацію. Існував передбачуваний пораженський настрій з боку командирів, які щодня відчували і бачили навколо себе розпад російської армії і наближення кінця війни. Пропаганда Центральних держав урізноманітнилася і стала більш зрілою і, безумовно, сприяла збільшенню кількості дезертирів з румунської армії. Румунське військове керівництво знайшло більш прагматичне та ефективне рішення: воно замінило переважно чорногорські дивізії на передовій на дивізії, що складалися переважно з молдован, які не були зацікавлені в переході на бік ворога».
Дезертирство з румунської армії під час Першої світової війни було типовим явищем для тих часів. І дезертирам того часу залишився як осуд сучасників, так і милосердя нащадків.
