Американське повітряне бомбардування у квітні 1944 року
4 квітня 1944 року декілька сотень американських бомбардувальників злетіли з італійського аеродрому Фьюджі, у напрям Румунії з метою бомбардування румунських економічних обєктів.
Steliu Lambru, 29.04.2013, 16:22
4 квітня 1944 року декілька сотень американських бомбардувальників злетіли з італійського аеродрому Фьюджі, у напрям Румунії з метою бомбардування румунських економічних об’єктів. Американці прагнули допомогти радянському союзнику у боротьбі проти коаліції, очоленої нацистською Німеччиною. Ціллю американського бомбардування був також Бухарест, де американці мали намір знищити знищити депо Північного Вокзалу. Але, це бомбардування спричинило також смерть кількох тисяч невинних мирних жителів, у більшості біженців з Північної Молдови, де пролягала лінія фронту. Ось, що занотував у своєму щоденнику 8 квітня 1944 року письменник Міхаїл Себастиян: ”Учора відвідав квартал “Гріивіца”. Від вокзалу й до бульвару “Басараб” незалишилося жодної непошкодженої будівлі. Видовище – жахливе, ще й тепер продовжуються розшуки загиблих, з-поміж руїн. На розі вулиці три жінки голосили і у нестямі рвали на собі одяг та волосся, побачивши щойно віднайдений карбонізований труп, мабуть близької їм людини. Ранком впав короткочасний дощ, повсюди у передмісті важке повітря, насичене брудом та сажею. Видіння-кошмарне, жахливе. Я повернувся додому з почуттям жаху та безсилля в душі.”
Згідно з офіційними підсумками під час бомбардування загинули дві 2942 особи, а інші 2126 отримало поранення. Це бомбардування залишило важке враження у соціальній пам’яті суспільства. Диригент Емануль Еленеску в інтерв’ю Центру усної історії Румунського товариства радіомовлення у 1994 році, розповів про той пам’ятний день, 4 квітня 1944 року: ”За тиждень до бомбардування, було навчання щодо “пасивної оборони” у разі необхідності. Як це трапляється у нас, люди не дуже дисципліновані й не взяли до уваги це рішення. Отже, гудок сповістив: небезпека минула й люди розійшлися кожен по своїх справах. Десь близько до другої години дня знову гудок: повітряна тривога. Проте, на це не звернули уваги, оскільки вважали, що це не що інше як продовження навчання щодо пасивного захисту. Я був у той час поблизу будинку Румунського товариства радіомовлення, що був розташований на вулиці Попа Тату, де зустрівся з моєю матір’ю та братом. Коли гул гудка затих, я почув гуркіт літаків. Маючи досить розвинений музикальний слух, я зрозумів, що йшлося про політ важких літаків, від гуркоту, яких тремтіло навіть небо. “Мамо, запропонував я, швиденько зайдемо у сховище, це вже справжня тривога.” Ми знайшли захист на вулиці “Каля Гривиці” незадовго до початку бомбардування. Літаки здійснили бомбардування трьома нападами. Сховище наше трясло ніби під час землетрусу. Бомбардували літаки “Лібератор”, їх називали ще “літаючими фортецями”. Вони були оснащені кулеметами, розміщеними як на крилах, хвості, так і на чільні частині літака. Коли ми вийшли із сховища, на базарі “Матаке Мечелару” (М’ясник Матаке) жахливе видовище — численні жертви бомбардування — важко вразило зір і душу: трамвайні рейси скорчилися в дугу, в той час як трамвай, що уцілів, опинився біля стіни якоїсь будівлі. Жертви бомбардування загинули внаслідок вибухової хвилі. На обличчях померлих були краплі крові через імплозію. ”
Про нове місцезнаходження румунського державного радіо та про те, у яких умовах працювала ця установа під час бомбардування американців розповість далі Емануель Еленеску: ”У вечірні години транслювалися радіопередачі Оркестру Радіо. Я працював у цьому оркестрі. Після цього важкого бомбардування майже все було знищено. Щоденно шум гудка повідомляв про тривогу, навіть й тоді, коли бомбардири не були у повітрі. Не маючи змоги транслювати, ми одержали наказ Маршала Антонеску розійтися. Членів Оркестру Радіо розмістили на півдні Трансільванії, у селі Бод. Більшість жителів села становили сакси, поряд з якими мешкала невеличка кількість румунських родин. Село знаходилось на відстані двох кілометрів від пересильної станції. У корчмі сакса Шустера ми обладнали радіостудію. Щоденно безпосередньо транслювалися дві передачі у прямому ефірі. Сигнал тривоги “Achtung! Achtung! (Увага! Увага!) означав появу перших рейдів літаків, тоді праця в студії припинялася й ми йшли у поле, неподалік села Бод. Одного дня, коли диригував “Патетичну симфонію” Чайковського, я почув звук литаври. Здивовано дивлюсь на литавриста, литаврист у свою чергу на мене. У чому справа? У небесному просторі з’явилися американські літаки, які літали над селом досить низько та прямували до Брашова. Один з членів оркестру не повідомив нас завчасно про небезпеку. Згодом всі втекли у поле.”
Професор Олімпіу Борзя, також свідок бомбардування, розповів у 2001 році Центрі усної історії про пережиті ним події: ”У квітні-травні 1944 року мені довелося зробити разом із польовими госпіталями справжнє турне по країні. Спочатку ми працювали у Соколі, згодом були переведені у Васлуй, звідти у Бухарест. Під час бомбардування довелося переховуватись у підвалі, до якого доносився шум падаючих бомб, що розривалися із жахливим гуркотом. “Бідна моя головонько” бідкався якось один солдат у розпалі бомбардування. “Тобі несоромно — сказав я йому — поглянь на медсестри працюють спокійно, не скаржаться, а ти бідкаєшся, який з тебе вояка!.”
Бомбардування американців, зрозуміло відповідало умовам, логіці війни, що передбачали необхідність деморалізації та знищення супротивника. Однак, мирне цивільне населення, яке немало безпосередньої відповідальності щодо цих конфліктів, заплатило життя.