ROMANIA – РОМАНТИКА
На курортному шляху між Україною і Болгарією лежить країна, яку язик не повертається назвати транзитною. Це – Румунія, несправедливо проігнорована вітчизняними шанувальниками порівняно дешевого і змістовного відпочинку.
România Internațional, 03.03.2013, 16:48
На курортному шляху між Україною і Болгарією лежить країна, яку язик не повертається назвати транзитною.
Це — Румунія, несправедливо проігнорована вітчизняними шанувальниками порівняно дешевого і змістовного відпочинку. Хочете до моря? Чорноморське узбережжя Румунії спокушає мальовничістю і багатьма варіантами курортних розваг. Вам подобаються гори? Румунські Карпати за мальовничістю зовсім не поступаються українським і, до того ж, на 500 метрів від них вищі. Може, вас, як і мене, манять мандрівки по замках? Тоді вирушайте в Румунію не вагаючись: тутешні замки та фортеці — це і краса, і велич, і… гострі відчуття — про Дракулу чули? Та що це я вас, власне кажучи, агітую! Тут не агітація потрібна, а особисті враження. А в мене їх — по самі вінця.
Запрягайте, хлопці, коней!
Уся Румунія поділяється на девять історичних регіонів. Це Буковина, Трансильванія, Марамуреш, Банат, Крішана, Олтенія, Валахія, Добруджа та Молдова. Ми побували у двох перших. А почалася наша подорож вельми поетично — з відвідин конезаводу поблизу міста Беклян у Бістріца-Несеудському повіті, де плекають коней елітної ліпіцианської породи і “напівваговиків” – для потреб сільського господарства. До слова, підвода з кіньми — це найпопулярніший у Румунії вид транспорту.
Вперше мені пощастило не тільки побачити справжній конезавод, а й пожити тут. Це спеціальна пропозиція для тих, хто глибше цікавиться секретами конярства. До послуг туристів — котедж просто-таки на території конезаводу, з усіма побутовими умовами, харчуванням, екскурсії по кінному господарству, прогулянки в кареті й верхи на конях. Повний релакс, одним словом. Довкіл — квітучі луги, де випасаються беклянські коні, ген далеко — гірські вершини, наче нанесені на контурну карту неба, а попереду — рівна, довга дорога, уся залита вечірнім сонцем, що веде до затишного ранчо. Сюди б кінорежисерів!
Коли ж ми вже були вдосталь напоєні принадами румунської природи і здоровям, нас покликало місто.
Від Бистриці до Бістріци
Здавалося б, звичайна придорожня табличка з написом BistriЫa, а одразу повіяло чимось своїм, рідним. У Західній Україні протікає ріка Бистриця, в північній Румунії теж є своя Бистриця, точніше Бістріца, навіть дві — це і річка, і місто на її берегах. А назва у них спільна й походить від словянського слова “бистра”, швидка тобто.
Перша документальна згадка про Бістріцу-місто датується 1264 роком. Заклали його саксонські колонізатори. У середньовічні часи місто було добре захищене оборонними мурами, ровами, озерами, болотами і горбами. До сьогодні зберігся фрагмент фортечної стіни і лише одна з 18 цехових веж — вежа бондарів. Символом міста є Євангельська церква з найвищою у південній Європі вежею-дзвіницею — 75 метрів. За тиждень до нашого приїзду Бістріцу спіткала трагедія — після пяти років реставраційних робіт за лічені хвилини загорілося деревяне перекриття під шпилем вежі й риштування. Пожежа повністю знищила шпиль і частково — черепичний дах будівлі. Вогонь розплавив старовинні дзвони, спалив годинник. Зараз у місті триває збір благочинних внесків на порятунок унікальної памятки. До речі, в епоху Ренесансу міська влада Бістріци запросила для відновлення церкви архітектора Петра Італійця, що мешкав у Львові й збудував тут Успенську церкву, велику пожертву на спорудження якої дав молдавський (волоський) воєвода Олександр Лепушняну. Через це Успенську церкву називали Волоською.
Узагалі, Бістріца — місто екуменічної згоди. Тут мирно співіснують церкви православного, римо-католицького, протестантського і греко-католицького обрядів.
Особливістю міської забудови Бістріци є 13 пасажів, що сполучають головну вулицю з паралельними. Їх “прорубували” зі суто раціональних міркувань: бістріцьке середмістя не надто велике, а це давало змогу зекономити його площу.
Ще одна хрестоматійна памятка Бістріци — Будинок Срібляра — знову ж таки нагадала нам батьківщину, адже його власник здобував освіту у Львові! Камяниця справді чепурна, це добре збережений взірець житлової архітектури, який поєднує готико-ренесансні елементи XV-XVI століть.
Звичайно ж, я поцікавилася у нашого гіда, чи відомо що-небудь про старі аптеки Бістріци. Зясувалося, що перша міська аптека згадується в архівах із 1530 року, але вона не збереглася. Зараз на місці цієї аптеки стоїть багатоповерхівка. Зате ми відвідали колишній костел ордену піаристів, при якому було відкрито перший у місті шпиталь (1787 рік). Відповідно вулиця, на якій був розташований шпиталь, отримала назву Шпитальної.
Ну а тепер – найважливіше, з чого, мабуть, вартувало би почати цей розділ. “Граф Дракула порадив мені зупинитися у готелі “Золота корона”, котрий, на мій радісний подив, виявився справжнісінькою старовинною будівлею…” Впізнаєте? Так, це рядки зі знаменитого роману Брема Стокера “Дракула”. А тепер уявіть собі, що ми зупинилися в тій самій “Золотій короні”, що й головний герой твору Джонатан Харкер! Ну, не зовсім у тій самій — першого готелю “Золота корона” давно нема, проте на його місці споруджено новий сучасний комфортабельний готель, де, втім, багато що нагадує і про Дракулу, і про Джонатана Харкера. І там нашим опікуном був сам… ні, не Дракула, а барон замку Дракули, батько румунського дракулізму Олександр Місюга, родом із Буковини. Саме він знайшов спосіб принадити в Румунію фанатів Дракули з усього світу. І це в часи розвинутого соціалізму!
Міфи і містика
Якось наприкінці 60-х минулого століття до Олександра Місюги звернулися американські туристи, яких цікавили руїни замку Дракули, описаного Бремом Стокером. Проблема в тому, що жодних руїн на перевалі Тіхуца не було, бо не було самого замку — ірландський письменник його вигадав. Але цей випадок спонукав пана Місюгу взятися за студіювання “Дракули”, що зробило його одержимим чудернацькими ідеями.
Спочатку — збудувати готель “Золота корона”, де мешкав герой роману Джонатан Харкер, а потім — звести на перевалі Тіхуца справжній замок Дракули. Ну, нехай готель-замок. Дипломатизмом і хитрощами Місюга таки переконав партійне керівництво всіх рівнів у тому, що поява таких “памяток” спричинить туристичне паломництво місцями Дракули. Так воно, врешті, й сталося. Тепер дракуломанів з усього світу магнітом тягне до Трансильванії — у Бістріцу, на перевал Тіхуца, де залишив свої (криваві) сліди граф Дракула. Дарма, що він їх там зовсім не залишав. Але спробуй скажи про це любителям гострих відчуттів, які будь-що прагнуть відвідати склеп Дракули, торкнутися його домовини. Щоправда, іноді такі візити закінчуються серцевим нападом, коли у кімнаті Дракули раптово гасне світло, кришка домовини зі скрипом відкривається і звідти вилазить щось чорне і страшне. Недарма перед цією екскурсією туристів чемно запитують, чи є у них медичне страхування.
З одного боку, і готель “Золота корона”, і готель-замок “Дракула”, і справжній середньовічний замок Бран у центральній частині Румунії, де нібито теж засідав упир номер один, є хорошою туристичною наживкою, з іншого — румуни проти того, аби світ ототожнював літературного персонажа графа Дракулу і його прототип — реальну історичну постать Влада Цепеша. Так, справді, трансильванський господар Влад Цепеш був жорстокою людиною і міг посадити на осиковий кіл, от хоча б, за несплату податків (уточнимо — після третього попередження). Проте румунська історія трактує Влада Цепеша загалом позитивно, памятаючи його участь у хрестових походах, перемоги в боротьбі з турками, зрештою, те, що він здобув освіту у Відні й не був свавільним невігласом. А міф про вампіризм Цепеша приписують саксонцям, які його відверто недолюблювали.
Граф Дракула велів кланятися і передав нам через Олександра Місюгу плящину свого магічного еліксиру, після якого ми витали попід хмарами і приземлилися там, де різних дракул, тобто чортів по-румунськи, проганяють молитвами і кропилом.
Архіпелаг монастирів
Повертати собі душевну рівновагу, збурену відвідинами замку Дракули, найкраще в одному з численних монастирів сусідньої з Трансильванією Буковини, нагадаю, румунської Буковини. Це власне її називають архіпелагом монастирів. Усього їх у цьому регіоні більше десятка, ми бачили чотири — Молдовіцу, Сучевіцу, Воронець та Гумор. І зійшла там на нас не лише благодать, але й великий естетичний катарсис. Архітектурна й культурна цінність цих монастирів насамперед у тому, що вони розписані фресками і всередині і ззовні. Зізнаюся чесно, я вперше побачила такі унікальні зразки сакрального мистецтва. Більшість фресок добре збереглися, хоч їм уже приблизно 500 років! За фресками можна “прочитати” головні біблійні сюжети й історичні події, як-от взяття турками Константинополя. А за монументальну фреску “Страшний суд” на фасаді монастиря його внесено у перелік світової спадщини ЮНЕСКО і названо Сикстинською капелою Східної Європи. До речі, всі написи у монастирях, що ми відвідали, виконані старословянською, яка колись була офіційною мовою православя. Крім того, всі старовинні румунські церковні книги написані кириличним шрифтом, яким румуни послуговувалися протягом тривалого історичного періоду. Румунські слова, виведені кирилицею, проступають і на ветхих цвинтарних надгробках.
Молдовіца, Сучевіца, Воронець і Гумор — діючі жіночі монастирі, можливо, тому навколо них така доглянута й гарно засаджена квітами територія. І на душі спокійно, і очам приємно.
Якщо міста Румунії презентують історичне й культурне надбання країни, то в румунських селах, і тільки там, пізнається справжній національний характер. Ото їдеш через село бричкою, запряженою скакунами з беклянського конезаводу, а тебе зусібіч господарі вітають радісними вигуками як дорогого гостя. Вони — засмаглі енергійні селяни, ти — блідий і запрацьований міський мешканець; ти не розумієш їх, а вони тебе. Але дарма — тобі дуже добре серед цих простих людей. “Дуже добре” по-румунськи звучить як “фоарте біне”. Запамятати нескладно, оскільки ці слова румуни говорять за кожної слушної нагоди. Коли так, то весь наш румунський вояж — це одне велике фоарте біне.
Автор: Христина Дорожовець
Автор висловлює вдячність за чудово організовану подорож редакції “Radio Romania International” та особисто Василеві Каптару
Стаття надрукована в журналі Аптека галицька
