Румунія та Україна: управління складними відносинами

Пропонуємо вашій увазі уривок з аналізу румунсько-українських відносин, здійсненого Шербаном Чокулеску.

Василь Каптару, 31.01.2013, 12:22

Пропонуємо вашій увазі уривок з аналізу румунсько-українських відносин, здійсненого дослідником в області безпеки Бухарестського Інституту політичних досліджень оборони та військової історії, лектором на Факультеті політичних наук Бухарестського університету Шербаном Чокулеску. Його спеціалізація: теорія міжнародних відносин, стратегічні дослідження, регіональна безпека, міжнародні організації, дипломатія. До тепер Він опублікував три книги: “Введення в теорію міжнародних відносин”, “Пост-комуністична Румунія в стратегічному рівнянні сусідства: Балкани, Чорне море та Розширений Середній Схід” і “Terra Incognita? Основні орієнтири “картографування” хаосу в сучасних міжнародних відносинах”, яку написав разом з Юлією Моток. Він також написав понад 40 наукових статей, опублікованих у престижних журналах в країні і за кордоном.



Після розпаду СРСР, Румунія була однією з перших країн, які визнали незалежну державу Україну. 1 лютого 1992 року були встановлені дипломатичні відносини. Таким чином, Румунія приділила особливу увагу розвитку політичних, дипломатичних та економічних відносин з Україною, сусідньою державою, яка має значно довшу берегову лінію Чорного моря. Проте, політичні лідери в Бухаресті тільки в останні роки усвідомили, що Румунія всебічно зацікавлена мати по сусідству сильну Українську державу, життєздатну, легітимну в очах власного народу, ці функції будучи гарантією того, що не буде ніякого транскордонного “ефекту переливу” (spill over) нетрадиційних ризиків, таких як організована злочинність, тероризм, незаконна торгівля зброєю тощо. Обидві країни вважаються одними із найбільших важливих в Центральній і Східній Європі за чисельністю населення: майже 20 мільйонів осіб налічує населення Румунії в межах кордонів (див. Результати останнього перепису населення) і близько 45 мільйонів – має Україна. Обидві країни проекспериментували часто болісний перехід до діючої ринкової економіки, зміцнення првової держави і демократії.



Після 1991 року, політики в Бухаресті та Києві налагодили зовнішню політику, спрямовану на інші регіони, на інших великих гравців та з іншими пріоритетами. Румунія зосередила зусилля на зближенні із Заходом, який вважає природним полюсом ідентичності румунського народу з історичного і цивілізаційного поглядів, в той час як Україна почала розвивати типову стратегію коливання між Сходом і Заходом, будучи не в змозі отримати гарантії щодо інтеграції в ЄС і НАТО та відірватися від Росії, котра робила все аби не втратити останній оплот колишньої імперії. Західні країни або не вважали Україну готовою до інтеграції через початкову стадію демократизації і відсутність певних елементів верховенства права, або побоялися реакції Росії.



Україно-румунські відносини не можна розглядати без врахування присутності поблизу Росії. Обидві країни мусять якомога відповідальніше враховувати роль Росії, грунтуючись на прозорості та добросовісності, у протилежному випадку ризикуючи спричинити непотрібні тертя у двосторонніх відносинах між Києвом і Бухарестом. Румунські можновладці, навіть якщо ім це не сподобалося, в повній мірі зрозуміли суверенне рішення Києва продовжити угоду з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації у Севастополі до 2042 року, а також рішення відмовитися від членства в НАТО. У румунських ЗМІ багато писалося про можливе розміщення військових баз Росії на українській території, на кордоні з Румунією. Румунія зацікавлена в тому, щоб російська військова діяльність на українській території (наприклад, флоту, що базується у Севастополі, Криму) не була спрямована проти румунських, європейських та євро-атлантичних інтересів і, щоб Росія не використовувала українські території в недружніх цілях. У свою чергу, Румунія повинна ясно дати зрозуміти, що не дозволить розгортання антиукраїнських діяльностей на своїй території. В іншому випадку, спіраль недовіри поступово або швидко може перетворитися в спіраль ворожості.



Румунський та український народи мають спільну культурно-візантійську спадщину (що розвинулася на слов’янських засадах) та постать Петра Могили, як можливий символ примирення. Слід зробити ряд рішучих, прагматичних кроків, щоб зменшити поточний стан напруженості.



У висновок, тільки демонструючи такт, стриманість і конструктивний підхід до історії, Румунія та Україна зможуть поглибити і надати позитивну динаміку двостороннім відносинам. Водночас нещодавні вибори продемонстрували тільки одне: без поштовху з боку великих геостратегічних аторів (ЄС, НАТО, США та Росії) чи без якихось несподіваних змін альянсів або без яких-небудь великих подій в регіоні, буде дуже важко для двох сусідів забути про старі драми і конфлікти і стати на більш рівний і дружелюбний шлях. Хоча, невелика надія, все ж є. (Василь Каптару)



Повний текст статті румунською мовою можна прочитати ТУТ