Видатний дипломат Микола Василько
Серед чималої когорти українських дипломатів початку ХХ ст. імя Миколи Василька займає особливе місце.
Христина Манта, 03.12.2014, 11:03
Серед чималої когорти українських дипломатів початку ХХ ст. ім’я Миколи Василька займає особливе місце. Він зробив вагомий внесок в розбудову української зовнішньої політики, стояв біля витоків багатьох важливих міжнародних ініціатив молодої української держави, був засновником кількох дипломатичних представництв закордоном, впливовим політиком європейського рівня.
Васильки — давній боярський буковинський рід з періоду Молдовського князівства. З часів середньовіччя вони володіли маєтком Лукавець. Відомо, що господар Молдови Олександр Добрий, 1428 року підтверджував синам Станіслава Лукавецького, Юрію та Кузьмі, право на володіння маєтком Лукавець. Саме від цих Лукавецьких походив рід Васильків. 24 березня 1868 року в родині Васильків, в селі Слободзія-Комарівці Сторожинецького повіту, народився син Микола. 1878 року батьки відправили Миколу Василька до Відня для навчання в престижному навчальному закладі Терезіанум. Навчання у Відні закінчив він успішно 1887 року. Після Терезіануму, Василько проходив однорічну військову службу при 16 гусарському полку в Чернівцях. У цей же час і в цьому ж полку служив і Янку Флондор, який пізніше став одним з лідерів румунського національного руху на Буковині. Потім вступив до Чернівецького університету і став студентом правничого факультету, де навчався до 1891 року.
Майже 20 років він був депутатом буковинського крайового сейму та австро-угорського парламенту. Під час Першої світової війни Микола Василько став одним із співзасновників і членом Головної Української ради (1914 рік) і Загальної Української Ради (1915 року). Він був одним з організаторів Гуцульсько-Буковинського Легіону, який у 1915-1916 рр. брав участь у бойових діях у складі австро-угорських військ. Барон Василько був прихильником так званої австро-угорської концепції вирішення української проблеми в імперії Габсбургів, яка передбачала в разі перемоги країн Чертвертого союзу відновлення Галицько-Волинської держави, як національно-автономного краю. Завдяки своїм звязкам з австро-угорськими дипломатами, він сприяв виробленню вигідних для України умов Берестейського миру, а також укладанню таємного договору про виділення Східної Галичини в окремий коронний край. З жовтня 1918 року Василько входив до Української Національної ради. Після проголошення ЗУНР (Західноукраїнської Народної Республіки) був її першим дипломатичним представником у Відні. Наприкінці 1919 р., після приходу до влади Директорії УНР, барон Микола Василько був призначений послом УНР у Швейцарії в ранзі міністра.
Незважаючи на те, що М. Василька вважали “Германофілом”, і ставлення до нього у Швейцарії могло бути насторожено-вичікувальним з боку представників країн Антанти, він розпочав активну дипломатичну діяльність, прагнучи якомога швидше налагодити стосунки з дипломатами Польщі, Румунії та Чехословаччини. З цією метою Василько робив не лише офіційні, але й приватні візити , стежив за тим, щоб утримувати “на відстані” від Швейцарії ті особи з числа ураїнських державних службовців, які могли зашкодити діяльності місії. У перші місяці на посту голови бернської місії М. Василько найбільше уваги приділяв зміцненню відносин з Румунією та Польщею. У зв’язку з цим значно активізувалося його спілкування з новим головою Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Румунії Констянтином Мацієвичем.
У липні 1919 року Микола Василько за дорученням міністра закордонних справ розвинув відносини з румунським послом у Швейцарії Міхаїлом Пакліану. Вже перші зустрічі з ним дали українському послу інформацію про можливість надання Румунією допомоги Україні. Від Румунії сподівалися допомоги у справі захисту інтересів України перед Францією та у примушені країн Антанти змінити рішення стосовно ЗУНР. Після обіду з румунським послом 31 липня 1919 року мав місце візит Миколи Василька до Міхаїла Пакліану 8 серпня 1919 року. Під час зустрічі Василько добився обіцянки, що Румунія буде морально підтримувати боротьбу за визнання суверенітету України.
Микола Василько вважав, що лише визнання України Чехословаччиною, Польщею й Румунією дозволить їй справді відродити державне життя. Проте Микола Василько міг і помилятися у ряді випадків, зокрема, тоді коли інформація була неповною чи навмисне перекрученою. У цьому випадку показовим є лист від 2 грудня 1919 року, лист без підпису, але за його змістом можна припустити, що це відповідь Костянтина Мацієвича Миколі Васильку на лист, переданий через М. Пакліану. Костянтин Мацієвич переконував, що стриманність Румунії у ставленні до України визначається виключно впливом Антанти, представники якої не були вдоволені постачанням зброї України.
Джерело: Стаття “Микола Василько – видатний український дипломат і політик” в книзі “Буковинці на дипломатичній службі УНР та ЗУНР”, Видавництво “Золоті Литаври”, Чернівці, 2007